Із Роберта Фроста
Дорога непізнана
Дві дороги розійшлися в осінньому лісі.
Як прикро: я не можу йти обома,
заблукалий, голодний, не знаходжу місця,
а одною з них уже надходить зима,
в розбитому підліску остуда птахів здійма.
Потім вибрав іншу, таку ж незворотну,
для можливих та кращих потреб.
Архаїчні трави розмелені в жорстокій бойні;
глевкі мурашники хмар киснем та воднем
ворушились у розкислих ґрунтах холодних неб.
Обидві цього ранку порівну стелилися,
пошарпаним листям хтось ходить сонний.
О так, на першій я пробивався крізь листя,
сліди і колії змішалися в затвердле тісто.
Я думав, чи повернутися назад у своє осоння.
Чорні дерева, ніби тривожне зітхання,
електровишки в полях - іржаві роги бісів,
дві дороги розбивалися в осінньому лісі --
туманним сміттям та нещасливим коханням
Спадщина політиків
Іще один солдат з України
помирає від ран в Іраку.
Кахлів сліпучі світлини.
На денці - безбарвний накип.
Не пов'язана з долею зірка
розлітається без бажань.
На долонях льодяники згірклі,
І згортаються тіні в скрижаль.
Тих нервових дерев заплутана стежка
веде у безвість несусвітньої тиші.
На вологих дошках тьмяніють рештки
фарби. Крізь рани - обріям ближче.
Покришка місяця котиться в прірву,
відпали від ран зболілі світлини.
Зникають назавжди льодяники згірклі
у віконному склі Господньої слини.
Протруєне зерно на посів
“Таке відчуття,ніби ми живемо у нижній половині
піщаного годинника.”
Чак Палагнюк “Задуха”.
Промерзла купа
піску під парканом
при нерівномірному освітленні з небес
поступово трансформується
у відчуття дискомфорту
та у постійну фобію.
Якою постане опісля
твоя тінь на піску ?
Ескалатори так само простоюють
далеко по курних
і жовтих грунтівках,
завмерли ковші
у механічній пантомімі.
Зникає вся впевненість у собі,
бо розривається зв'язок
у спорохнявілих зливах
павутиння та подіях.
Піщинки в твоєму
електронному годиннику-
немов птахи, що клюють
протруєне зерно в елеваторах.
І тільки відлюдько
буде обходити
свої безмежні території
й малювати
портети давно бачених людей
на брудному піску
пустельного пляжу.
Той самий забутий Ісус,
який усе ще чекає
припливу зі штучного моря.
Та час повільно снує
й кінчається історія
наступними байдужими датами
та подертими підручниками з історії.
Химерно так спостерігати
за зернистою загравою,
що забивається, як борошно, у підвіконня
все нижчих поверхів. |
