Як так можна? Cogito ergo sum, чи навпаки? Чому не є можливим знайти сенс у власному житті? Чому, як тільки знаходиш його – одразу втрачаєш, і життя перетворюється на існування? І тоді до голови лізе одна й та сама екзистенціально-напівп’яна думка – так не можна, і так, а так – не треба, а ось так – взагалі неправильно, а так – правильно, але неможливо… Отже, я добре знаю, як не можна, не треба і не можливо вчинити. Але, разом з тим, не маю жодного уявлення про те, що ж ТРЕБА зробити, ЩО ВДІЯТИ.
Я вчу інших. Але я не насаджую власних думок (бо ідіотів в світі й так досить), а лише руйную неправильні, безсенсовні й помилкові стереотипи. Примушую дивитись на світ «широко закритими очима». Роблю людей схожими на себе. Адже тоді, коли внутрішній світ мого співбесідника розвалюється на очах, коли його чітко виважену, роками перевірену позицію вщент спалює полум’я його власних сумнівів, коли він усвідомлює сам свою помилку, на руїнах світу, посеред диму постає Пустка, що тепер вічно спонукатиме його до пошуку. І саме в такі моменти на мить я бачу в його очах самого себе.
Гортаючи сторінки власного життя, приходжу до висновку, що це – лише документальне ствердження екзистенції животіння, історія хвороби. Негалюцинуюча шизофренія, викладена на папері в 365 різних варіантах. А можливо, це просто поновлення старого діагнозу – СДП.
Cogito ergo йолоп. Sum ergo ще більший йолоп. А що поробиш? Хіба що стати відлюдником, аскетом. Але я вже давно став ним. Як тільки усвідомив безсенсовність власного животіння, я вступив у Мале Коло. Я існую серед людей, але навіть серед багатотисячного натовпу – я один. І не вбачаю в цьому ані доброго, ані поганого, і взагалі, ніякого глузду. Як і в натовпі. Як і натовп той. Довбаний. Таке одинацтво рано чи пізно набридає по самісіньке не хочу, як і клятий той пошук. І хочеться спокою. Абсолютного, як на цвинтарі, і непохитного, як ідіотизм. Але моє життя і так спокійне, як сон кілера-пенсіонера. З’являється бажання Хаосу. Але нащо він мені? Адже послідовність подій екзистенції мого животіння й так вкрай невпорядкована.
Сам не знаю, чого хочу й чого прагну. Не знаю, що робити, що думати, про що мріяти… Єдині дві речі, яких я певен – це по-перше, я знаю, що ані чорта я не знаю (Аристотель, здається), і по-друге, маємо те, що маємо (це вже Кравчук, перший верховод Хохлостану). Мене цілком влаштовує перше, але аж ніяк не друге. Мені потрібна істина. Омар Хайям сказав, що істина- в вині. Збрехав, хачик нещасний. Нема її там. Єдине, що є – це Пустка, що спонукає до пошуку, незважаючи на те, хочеш ти того, чи ні, та безмежна екзистенція власного животіння в часі-просторі… |
