…Пустельне сонце пекуче сліпить,
В пісок ховають голови птахи -
Великі, довгоногі…
Вони, немов ті дітлахи,
Що хочуть бігати, а можуть лиш повзти,
Злетіть не можуть, хоч крилаті…
Вони жадають сутність осягнути, досягти
Висот, сусіду глянути у вічі,
Відчути співчуття, почутим бути…
Але даремно: пробуй двічі, тричі –
Тримає міцно їх пісок за шию.
І бачить кожен лиш своє…
Я серед них душі могилку рию,
Такий же точно бранець у пустелі…
Нікчемний, непотрібний…
Як і усі птахи…
Одним лиш втішитися можуть невеселі:
Пісок, що сльозить очі –
То «своє»!
Єдине.
Жаль |
