| Привіт. В мене небагато часу, - мушу вимикати комп"ютер аби птахи засинали. В кафе за столиком сиділи три старі приятелі. Старі? Кожному десь біля тридцяти. Один з хаїром, один без хаїру, і один на половину грек. Я – без хаїру. Ми пили пиво, розмішували у ньому горілку, типу розмовляли. Хоча ніякої розмови не кліїлося; я вигадав стіну у п"ять років заввишки-завтовшки й вона була символічно скасована. А що таке розмова? Що можна таке сказати людині з якою не бачився певний час аби цього часу не відчувалося? Що можна сказати таке дівчині на першому побаченні аби не було потреби шукати теми для розмови й можна було би просто мовчати? Якщо бракне тем. Або слів. Часослів. Звідки я знаю? А я не знаю, просто захотілось так написати. І не треба на мене ображатися, це лише теплі почуття, нічого іншого. Коли ми виходили з кафе в грека був незадоволений вигляд. Падав дощ. Холодний березневий дощ. Хлющ. Хвощ. Ні, не вийшло в нас випускного вечора номер два. Чи три. О, я ніколи не поводжу себе природньо. Завжди у масці пінґвіна. Або папуги середнього розміру. Давай пити, - каже одна дівчина. Так, давай. Ми п"ємо. Й на цьому закічується одне зі стап"ятдесяти трьох моїх життів. Чи скільки я їх там навигадував? У вас воно одне, справжнє та сповнене змісту. В мене їх багато як для людини, але усі вони влазять у вид зі шпарини. Це щось надто я жорстко. Це не так. Ще б пак. Сорок. Така німецька гармата - PAK-40, протитанкова. Протиґанкова. Протигрибкова. Некоректна та непоміркована. Надобраніч. |
