У кожного раптом з’являється власний погляд, навіть у тих, кто до виборів навіть не викликав підозри у спроможності його мати. Але дивно, слід за словами “а я вважаю” чути низку фраз які здебільшого можна побачити на агітаційних листівках або почути в телевізорі. Одні й ті самі слова, ніби мантри, у двох стандартизованих послідовностях вимовляє і барига, пакуючи п’ятку, і професор – доктор філософських наук, починаючи лекцію, бабуська, з якою доводиться їхати ліфтом, контролер в трамваї, вантажники на перекурі… Світ навколо перетворюється на телешоу, кожен отримав собі слова які він має вимовляти у будь-якій стуації, усі с захопленням виконують свої ролі. Найбільш кумедно виглядають ті, хто бажає виглядати розумнішим за інших: “Звичайно все це Пі-аР технології, баранячі яйця, але Україні потрібен …(йдуть варіації на тему доброго царя) і тому – тому треба всеритись та й не жити.
Якщо простежити за поглядами людей, то починає здаватися що реагують вони лише на два кольори. Можливо тому що зима, і помаранчеві стрічки виступають на заміну красивим цицькам, а сині теж можна до чогось пришпинделити.
Настає вечір, на площі тусує молодь. Холодно, і у помаранчевих грає танцювальна музика, щоб можна було танцювати і грітися. Тартак, а пісня називається не знаю як, приспів складенний зі слів “Танцюйте, падли.” Усі із задоволенням танцюють, у тому числі і я.
Політику беруть на озброєння у особистих взаеминах. Пари, яким вже давно треба було розійтися, нарешті знаходять для цього підстави – “та як взагалі з тобою розмовляти, якщо ти підримуєшь зека”. Любовним трикутникам на згоді стає Кушнарьов.
Нічний потяг на Донбас. Нам вдалося взяти квитки лише верхні полиці. Залишаеться або щось вирішувати, або давитися горілкою в тамбурі. Навколо знайомі пики, разом записувались. “Та ти шо, не можна зараз пити, здогадаються що ми за Ющенко, живі не повернемось”. Дивна логіка.
Just cruising. Треба усюди засунути носа. Ніби звичайні люди, займаються своїми справами. Але чомусь не відпускає незрозуміле відчуття, ніби містечком панує відчай. Він усюди, капає з крану, росповзається небом з усіх сорока димарів заводу Stirol, відлунює від сірих стін, та губится десь у підніжжя териконів. І балачкі тут зовсім інші. Звичайно починаються зі слів “Ющенко лох”, а далі.
У містечку що поряд закрили шахту. Десять тисяч населення, школа, усі понти. Зараз його населяють лише пацюки. Тут шахти ще працюють, але неозброєнним оком можна побачити, що містечко вмирає. І слова Тимошенко “скинемо Донбас у Чорне море” тут сприймають у прямому сенсі. Якщо вдома звичайними були слова “клав я на політику”, дивлячись в очі людей без майбутнього залишається тільки мовчати. |
