Ти не прийшов вчора, не прийшов сьогодні і, я знаю, не прийдеш ніколи. І не тому що не знаєш мене чи не любиш - боїшся! Боїшся знову потрапити в тенета з яких ледь вирвався лише нещодавно. тобі болить, впевнена, але ти гоїш свої розжарені соленими сльзами рани іншими жінками - вони тобі допоможуть?.. Колись...
Зараз я про тебе знаю більше ніж ти і, причому, на кілька років уперед. Сьогодні ти будеш переконувати самого себе у своїм щирім коханні до Іри (Олі, Наталки, Лесі...), а назавтра знову подзвониш до мене і поплачешся не зовсім тверезий, тому що я незабутня! Для тебе. І все.
Ти зараз і не підозрюєш, що станеш мені потрібен і необхідний як вода у пустелі лише коли почнеш забувати і рана насправді почне гоїтися.
Вона як хвороба перейде до мене і оселиться назавжди. Чим більше я хворітиму - тим здоровішим будеш ти, але ще не зараз, дай понасолоджуватись твоїм тілом, устами, серцем...
Я думатиму, що у мені живе творчість і намагатимусь відсторонюватись від себе справжньої, а ти, навпаки,- будеш себе приземляти, приземляти... Не зараз. Пізніше.
Ти одразу як тільки відчув - освідчився у коханні, а я ношу його як дитину - викохую, вирощую. Народжу і подарую тобі, а коли я стану тобі непотрібною, то ти і дитя моє зболене викинеш на смітник своїх власних страждань - ти їх звалиш докупи, наші страждання аби я і все внутрішнє йойкнуло від болі і несподіванки - це важкий груз. Елемент+елемент у твоїй душевній системі ніколи не дорівнюватиме 2 елементи, тому що більшим вже спочатку є їх стосунок, їх розмова - як живих, хоча вони вже померли, адже знаходяться на твоєму звалищі минулого.
"А был ли мальчик?" - спитаєш і навіть не згадаєш, що таки був, не те що яким. |