Пахощі суспільного транспорту – то тема окремої розмови, не для нервових. Вони завжди чудові, екстремально-екзотичні, але сьогодні!... О, це було щось неперевершене… Звідкілясь від перших, обернених до салону спиною, сидінь протягом від прочиненого вікна по розжареному салонові розвіювався в’язкий солонуватий сморід.
Він коїв із пасажирами дивні речі: підкоряючись то природній цікавості, то не менш природному рефлексові, вони рвучко підводилися, навіть якщо пощастило бути серед вибраних «сидячих», крутили головами, хапали повітря, зводились навшпиньки і, так і не побачивши нічого непевного, ніби заспокоювались. Але ненадовго. Більш витривалі поновлювали спроби віднайти джерело небезпеки, менш витривалі назавжди кидали трамвай на першій-ліпшій наступній зупинці, вилітаючи стрімголов із перекошеними обличчями та затуленими носами.
Коли людей поменшало настільки, що просуватися по салону стало можливо, у розвідку до передньої частини салону рушили добровольці. Найбільш дотепний вигукнув:
- Хто проводить газову атаку?
- Іди, «сам шучу сам сміюся», - підштовхнули його вперед.
- А, ну вас, - махнув він рукою і поволі рушив, вибачаючись, у бік кабіни водія. Аж тут закляк і вибухнув реготом:
- Шо?
- Шо таке?
- Ти чьо?
Він, задихаючись і витираючи сльози, намагався одночасно і втримати рівновагу і пояснити щось на мигах, тицяв пальцем у бік першого подвійного сидіння, згинався і розгинався:
- Там… там… Кушать ізволять! Туристи! Рибку смакують, дві дури… - і знову розреготався.
А видовище, між іншим, було не стільки кумедне, скільки ідилічне, - аби не сморід.
На першому сидінні захоплено пригощалися солоною хамсою з хлібом жіночка років під сорок зі спитим рудовусим обличчям та її дитина, семирічне біляве дівчатко, з відносно білої сукенки якого просувало між ґудзиків до рибки цікаву руду мордочку худе кошеня. Розпливаючись у блаженній посмішці щасливого материнства, жінка частувала малечу:
- Ти кушай, доця, кушай, наїдайся. Бо папка з пивом усьо пожере. Він голодний вдома. З’їсть - і не засміється. І хлібчик не забувай, їж. Отак, чисть та їж.
Короткими пальцями з бурими обгризеними нігтями вона відривала кароокі голівки від розім’яклих жирних тулубців, віддавала їх кошеняткові, що ковтало жадібно, давилося, роняючи риб’ячі кишки на сукню, а тільця рибок кидала назад до кулька, звідки їх споживала уже донечка.
-Цілий кілограм узяли. Хороша, малосольна… І дешево… Так шо кушай, доця…
-А ти, ма? Бери ще! – доця погладила кошенятко по голові, ухопила рибку, заплямкала, натхненно обсмоктала пальчики. – Кушай сама!
-Я уже усьо, наїлася. – жінка витерла руки об блузку «ришельє». – А ти – з хлібом, з хлібом… Пити ще не хочеш? Я там з крана воду у бутилку набрала – у пакеті. Ти пий.
Вона із замилуванням кліпала маленькими безколірними очицями під короткими віями і посміхалася жовтими зубами. Світ залишився десь за вікнами трамваю, втіливши усе найбільш вартісне у донечку, її котика та почуття виконаного материнського обов’язку. Хитався трамвай, нещадне сонце пекло сивіючу маківку, а вона терпляче всміхалася незбагненною посмішкою Джіоконди, витираючи крихти з тонкого вусатого рота.
- Ви що, ненормальні? Це суспільний транспорт! – вереснула, віднайшовши, порушників, літня пані. – Свинство! Як можна їсти таку гидоту?
- І правда ж, воняє ж… - нерішуче підхопив чоловік з паличкою.
А за ним вже понесло, як на хвилях, обурений гомін:
- Вийдіть з вагону!
- Нема чим дихати!
- Сама ідіотка, і дитину привчає!
- Господи, дєвочка же от кота глістов подбєрьот!!!
- Та не од кота, а від тої смердючої тюльки!
Аж тут мати мов прокинулась і звела очі до обурених облич:
- Ето не тюлька, а… хам… хамсічка, - розгублено випустила з вуст вона і знітилася під ворожими поглядами, пригорнула до себе дитину, з-під лоба позираючи навсібіч.
- Вийдіть негайно! Ви своєю «хамсічкою» провоняли весь транспорт! Виходьте зараз же!
-Нам… нам до… кінця… - іще тихіше видихнула мати, якось питально і наче вибачаючись.
Хтось хмикнув, хтось мовчки відвернувся: що тут казати? Але знову вибухнула літня охайна пані:
- Що-о? Люди, вона ж ненормальна! Ти хіба не розумієш, на що ти схожа зі своєю дитиною і … хамсічкою? Таких треба позбавляти материнства!
Дитина злякано сіпнулась, а мати з розгубленої і блідої зненацька перетворилася на червону і розлючену. Кумедне обличчя її стало потворним:
-Су-ука… - із придихом виспівала вона і, хутко випроставшись, несподівано вчепилася однією рукою в волосся, а другою в нафарбоване лице літньої панни. – Ах ти... Сучара, ти шо сказала?!
-А-а-а-а-а-а! – заверещала та, відбиваючись пакунками з зеленню, втрачаючи рівновагу.
Люди швидко розступилися, смикнувся, зупиняючись, трамвай. Обох жінок гойднуло під двері й вони вивалилися назовні разом. За ними підстрибом майнула дівчинка з кошеням:
- Мамо, мамо, пусти її! Вона … Вона сама - ду-ура-а!
-Обережно, двері зачиняються, наступна зупинка… - методично попередив механічний голос, і вагон рушив.
Пасажири, роззявляючи роти, кидали азартні погляди на залишену позаду зупинку, де продовжували битися жінки. Ніхто вголос не казав нічого, аж поки раптом не вибухнув невтримним до непристойності реготом той самий «сміливий розвідник», що першим знайшов двох злодійок:
-А тюлька!… Хамсічка!.. З нами пої-іхала-а! О-хо-го!... Оштрафуйте її за безбілетний проїзд!..
На передньому сидінні, звісивши сумні кароокі голівки долі, стікала на підлогу масним солоним соком хамсічка, і так само, як і раніше, струменіла ароматом…
2003-5 |
