тепловозтепловоз.com

выйди за пределы восприятие без границ


В Тамбуре

06:57 00923007101027: Hi Allo...
10:09 Bief: В Медузки ...
20:48 Chinasky: ---pliker ...
09:41 wdr: ---Chinask...
16:49 pliker: ---Chinask...


В Камментах

01:12 Chinasky к Chinasky: Інколи
23:28 Gurgen к Юрий Тубольцев: Парадоксальные ...
14:14 Сплюшка к Chinasky: Інколи
23:54 Казлец к Чайка: Медведица
00:56 Chinasky к Chinasky: МаНтРа


Вход
ник:
пароль:
Забыли пароль? Регистрация


Отдельные вагоны

Литконкурсы

Спам Басаргина

Багаж

Предложить в Лучшее

Книга ЖиП

...ДИЗМ

Автобан

Вова, пошел нахуй!
Последнее: 2023-06-02 08:30
От Ооо

Спецтамбур для объявлений
Последнее: 2019-09-30 15:38
От Шкалабалав


Сейчас на сайте зарегистрированные:




Наши кнопки
ТЕПЛОВОZ.COM: Восприятие без границ!

Добавь кнопку Тепловоза на свой сайт!

Укр>Рус переводчик

Лента креативов
11 апр 2005 Мне впадло было писать мое имя: Вечер Встречи Выпускников (18)    
11 апр 2005 IQ83.5: без имени (14)    
11 апр 2005 MEDUZKA: Хорошо... (14) ... (3)    
-> 10 апр 2005 Ivan Kulinski: Українська Meat School - (8) ... (1)    
9 апр 2005 Die Katzchen: Насколько мне не все равно (13)    
8 апр 2005 Kostya: Look (9)    
8 апр 2005 MEDUZKA: Шоколад (23) ... (2)    


КРЕО2005-04-10 : Ivan Kulinski : Українська Meat School - версия для печати печать с комментами

Ось, наперекір загальновживаному письменницькому забобонові, вирішив закинути кілька готових сторінок свого першого роману. Буду дуже радий Вашій критиці. Якщо не в падлу, прошу залишати побільше коментів, це мені справді необхідно.
Дякую всім.
________________________________________________________



Іван Кулінський


Історія
безумовної
любові

„...країна, в якій я живу,
можливо саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного – без істерики
і презервативів...”

Сергій Жадан.








Спека і короткі гудки – от що чекає на мене в пеклі. Короткі гудки безмір часу поспіль. Липневий Хрещатик, телефонна будка без двер-цят, всі ці чорти навколо – в машинах, громадському транспорті й просто пішки. Куці й куцики. Всі як один з яскравими кульками, що агітують голосувати за когось надійного. Надійного.
Я витрушуюсь із таксофону-домовини і заходжу до, прости Господи, Макдональдсу. Немає нічого кращого, аніж запах американської швидкожрачки, якщо ти щойно посварився по міжміському з коха-ною, а тепер хочеш подзвонити знову, мабуть, щоби посваритися вже остаточно, а в неї зайнято-зайнято-зай-нято... Забула покласти слуха-вку? Натхненно сповідується подружці? Ріже вени? А мені посміха-ються відразу з десяток кінчених, куплених, проданих, застрахованих від безробіття і затраханих роботою офіціантів. У одного з них посмі-шка найогидніша, отже я підходжу до нього і замовляю свою економ-пропозицію.

Коли тобі нєфіг робити, ну, бувають такі чудесні моменти в житті, зо-всім нєфіг робити, окрім як бухати, коли є на що, і займатися яким-небудь мистецтвом, якщо є навіщо, - отже, тоді, як ти щасливий, - сте-режися доброзичливців! Люди ці особливі. Чим краще в тебе на душі, тим більше їм здається, що щось з тобою точно не так. Спочатку вони радяться між собою, кумекають, що до чого, чому раптом ти на все по-клав. Адже раніше все було зовсім по-іншому (раніше все завжди по-іншому). Потім, так нічого й не надумавши, вони переходять до дій. Звісно, ти нічого такого з їхнього боку не очікуєш, тому не маєш часу, аби підготуватися до відсічі з усіх чотирьох сторін. Людина слабка. Вона схильна занадто багато думати й аналізувати. Хуяк! Тобі надхо-дить лист від твого колишнього проректора – дууже хорошої жінки і цікавої людини (доброзичливці завжди хороші і цікаві люди), вона за-прошує тебе на каву, „ поговорити про можливість твого відновлення в університеті”. От тутечки починається найголовніша лажа. Ти заморо-чуєшся на роздумах про своє життя. Що буде через десять років? Як не здохну, то те ж саме, що й зараз – думаєш ти – мені ж по кайфу, я майже щасливий. Але сумнів присутній навіть в аксіомах, отже, дещо завжди потрібно з’ясувати остаточно. Ти ідеш. Чому б і ні? Це ні до чо-го не зобов’язує . Окрім того, це твоя перша книжка змусила прорек-тора згадати про твоє існування, отже, позиція вигідна, послухаємо, що ще про тебе можуть думати, чому б і ні?
Кльово – отак сидіти, пити каву „за рахунок ректора”, нехуйову, маю сказати, каву, в університетському буфеті горнята, мабуть, снять таким пойлом... Сидіти і вести якусь бесіду, про життя, себто про все і ні про що, начхавши на божевільний телевізор у холі поверхом нижче, що увесь час показує божевільного Поплавського, на становище культури загалом і на внесок міністерства культури і мистецтв у таке становище зокрема.
- Знаєш, я літературу так оцінюю: зачіпає мене написане, чи ні. Ми тут із Свєтою (її секретарка, колись – моя одногрупниця), як твою книжку отримали і почали читати, то зачинилися в кабінеті, аж поки до останнього слова не дійшли.
Ну і ще щось в такому стилі, мене добряче вставляє, бач – думаю – хтось ще тебе розуміє, і то в такому місці, як Кульок, тож чому б не спробувати довчитися вже тут, не так багато в цьому місті є людей, з якими можна просто кльово потеревенити. Тож я погоджуюся на від-новлення, разом перекресливши улюблену самотність, веселе розпіз-дяйське життя, єдине можливе життя у гармонії зі світом, коли ти не потрібен нікому й ніхто – тобі. Може, це і є любов до всесвіту – так фі-лософія продаватися якнайдешевше? Спробуємо, скуштуємо.
- Тут у нас від Спілки намічається нарада молодих літераторів, отже, коли хочеш, запишемо тебе, в Коктебель поїдеш... з творчою молоддю познайомишся.
Нічого собі за мене взялися! Взагалі-то клав я на талановиту молодь, але Коктебель – це вам не просто посиденьки-почитеньки, це річ сер-йозна, там молоде вино лише дволітровими балонами продають, при-кидуєте? Отож з кабінету проректора я виходжу вже геть-чисто завер-бований, в мене навіть з’явилися плани на тиждень, ще трохи, і потрі-бно буде органайзер заводити, такі справи.
Звісно, через деякий час вже в самій Спілці мене, посилаючись на мі-ністерство у справах сім’ї та молоді, роздупляють: Коктебель – надто пантове місце для юних і обдарованих, натомість Будинок Творчості в Ірпені – саме те, тож такого-то числа о десятій ранку збір і відправ-лення. Одні міністерства навколо. Скоро вже ніким буде керувати й нічого забезпечувати. Пообкладавши трохи адмінресурси, держфінан-сування і тому подібні малозрозумілі речі, я подивився навкруги й спробував подумати тверезо. Довкола совкова архітектура поєднувала-ся з недобудованим елітним, блядь, житлом, тому тверезо подумати тут, на Печерську, в одному з наймальовничіших районів Києва, ви-явилося абсолютно неможливо. Допиздувавши до набережної з корот-кочасними відхиленнями від курсу на пиво і горішки, я вирішив, що думати на такі заздалегідь безмазові теми – справа надто невдячна для чудового весняного дня. На мене чекав величний зелений Труха-нів острів, разом з улюбленим кафе „длявас” і багатьма іншими при-надними місцями розливу та відпочинку.
Наступний ранок можна сміливо викинути з дійсності, як загалом і наступні дві доби – вона (дійсність) від цього абсолютно не збідніє. Скажу лиш, що бабки на бухло були, а бажання до літературних бата-лій у черговий раз сховалося до своєї вогнетривкої буди з написом „Муза. Прийом за попередньою оплатою”.
Такого-то дня, прокинувшись о восьмій ранку, скорчивши дзеркалу пару намаханих пик, допивши, що там з ночі залишилося і дожерши вчорашню добряче задубілу яєчню, я засів на балконі з кавою та лакіс-трайком, щоб нарешті додумати розпочате і щось таки вирішити. Мо-жна сходити до супермаркету, купити акційний ящик портвейну за півціни – тоді ці три найтяжчі дні перед сесією мені не потрібно буде нікого бачити, ніяких тобі контактів з навколишнім середовищем, а отже з’являється шанс, що після цього у мене вистачить сил на всі се-мінари, колоквіуми, заліки й тому подібні садомазохістські збочення. З іншого боку, навчання не може бути виправданням засобів, себто планувати своє життя аж на три дні наперед заради сумнівної радості дізнатися більше про предмет і поняття якоїсь абревіатурної лабуди – не просто нерозумно, але й небезпечно для самоповаги. До того ж, в принципі, в Ірпені теж є такий самий супермаркет. І якщо збіговисько виявиться надто обтяжливим, можна буде сховатися де-небудь і на свіжому повітрі того-таки портвейну скіки хош в’їбати. Окрім того, та-кого трибу заходи завжди приманюють різних поетес розпатланих, будь-які семінари чи конференції в обов’язковому порядку майорять тонкими і короткими спідничками. Їх власниці майже ніколи до пуття не розуміють, для чого вони туди приїхали, тому вирішують – для всього, хулі там, відірвемось по повній на чужій території, бо дома знову те ж саме, хтозна, коли ще трапиться така нагода.
У мене закінчуються кава і лакістрайк, отже вибору немає вже ніяко-го. Надибавши у веселому холостяцькому розгардіяші пару чистих
футболок, джинси і сякого-такого светра, знайшовши під купою жур-налів білизну і шкарпетки, я впихаю все це в пакет, помічаючи на ньому рекламу кондомів – по фігу, зайва дещиця ексцентричності ще нікому не завадила. Через сорок хвилин, маючи повні кишені сигарет і чудовий настрій, я заходжу до Спілки, роззираюся навкруги, бачу, звичайно, купу книжок на стендах і просто на столі в чергового... Опа. Я згадую, куди їду і навіщо. Угу, саме так – згадую про свою творчість, про свою, бляха-муха, першу книжку! Та доля, трапляється, буває при-хильною, тому в рюкзаку, який я прихопив зовсім випадково, остан-ньої миті, для транспортування улюбленого портвейну, знаходяться четвірка мого самвидаву і навіть якийсь рукопис. Тож в повній бойовій комплектації, радісно вимахуючи рекламою кондомів, я заходжу до кабінету молодого автора і починаю вести підрахунок спідниць.
Маємо львів’янок, страшненьких і зарозумілих, вони тримаються окремно, страшенно зайняті критичним обговоренням книженції з якоюсь такою психоделічною назвою – чи то „Конопляний жук”, чи то „Божевільна коровка”, де тільки у древньому Львові нарили таких за-нуд? Франківськ, Тернопіль, Вінниця, Черкаси... Одеса, хм-хм, Хар-ків... До самого від’їзду нічого цікавого не трапляється, що взагалі мо-же трапитися в кабінеті молодого автора, справді?

- Класні губи, повезло хлопцю, – думає вона, - і взагалі симпатичний. Може, спробувати замутити? А що? Єех, губи-то як на замовлення... „під ключ для поцілунків”...

Я вже вмостився в новенькій „газелі” на улюбленому місці поруч з водієм, але ми ще мали чекати довбаний Львів, що подався у київські хащі шукати свою ранкову каву. В бусику, який нікуди не їде, сидіти в падлу, навіть радіо вимкнене, пахне новим салоном і старим віником, брр! Не встигаю я до пуття вилізти і закурити, як уподобане з дитячих років місце займають дві надії української писемності, Харків чи Оде-са, хуй його знає. Я збираюся щось сказати, згадується лімоновське „куда прьотє, пьозди”, нє, ці двоє точно про Едічку ні сном ні духом, образяться.
Нарешті приходить В’ячеслав Григорович, головний керманич всієї затії, каже їхати (в пизду Львів! – радію я), - їдьте, - каже він, - на обід ще запізнитеся, а обід там чудовий, я машиною слідом за вами, поче-каю їх і привезу. Всю дорогу до Ірпеня я думаю – Одеса чи Харків?
Будинок творчості, чи то пак комплекс із будиночків, утворюється прямо серед промислово-житлового передмістя, наче якесь малодо-сліджене природне явище. Це зачаровує. Я закохався в це місце з пер-шого погляду, а з першого кроку був готовий прожити тут все життя. Зустрічали нас симпатичні дворняги, п’яний сторож чи сантехнік, чи хто там ще вміє так удатно напиватися і непривітна тьотка з пильним поглядом та в’язкою ключів. Дворняги з кайфом все обгавкали, обню-хали, одна навіть прихильно обісцяла бампер „газелі” з наліпкою „Юкрейн. З Вами В. Яворівський!” та дописаним від руки уточненням „в багажнику”. Сторож-слюсар, вичерпавши запас автентичного бага-топоверхового, раптом розчулився:
- Гості! Як що буде треба, знайдіть мене! Ласкаво! Гик! Просимо! Тільки, гик, що – шукайте мене!
Де саме шукати, він нас не втаємничує, мабуть, в найближчій канаві. Тьотка розподіляє між нами ключі, наказуючи не насирати, дбати про наступних, хто сюди приїде, коротше, почуватися, як вдома, її вдячно вислуховують, добре, дякую, ну що ви... Мої нахабні харків’янки-одеситки лізуть до основного салону бусика, щоб забрати сумки, двер-цята за ними зачиняються, вони порпаються з ручкою, відчинити їм, чи що? Виявляється, собаки перелякалися – один підійшов до дверцят впритул і закоханими очима дивиться на ту, що більш розпатлана, ма-буть, наліпка з Яворівським задовольнила його не до кінця. Я пояс-нюю старому, що до чого, бач – кажу, бояться тебе дівчата, фігові часи настали, непруха, одним словом, але потрібно знайти в собі сили зро-зуміти і прийняти найгірший розклад, ну й таке інше, головне – він розуміє мене, пропускає цих двох, хоча й проводжає ласим поглядом, мало чого.


Голо-совалка
Правила

+2Шедевр! Одно из лучшего здесь!
+1Понравилось
+0.5Что-то есть
0Никак
-0.5Хуже чем никак
-1Отстой
-2Пиздец, уберите эту хуйню с Тепловоза!
Средняя оценка крео: . . .
Проголосовавших: 1

! Голосование доступно только авторизованным пользователям






Перейти в профайл, отправить ЛС

Ivan Kulinski пишет:

щоденник людини
Маленький принц повернувся додому
Здохни й живи
ідіть ви (до дня незалежності)
нло в дорогу
біографія. епос учасників та гостей презентації у "дивані"
вітер в соснах
портато
пам’ять
ранок
ти будеш
Е40
«троянда, відквітнувши, увічнена назвою, лишивши довіку оголене ймення»*
виріст
література, яку ми пережили
любко, налий усім моїм друзям
коментар
ч. буковскі. смерть мухи у траві на маріпоза авеню (переклад)
світлечці
тільки б
кутній столик біля вікна
 
... и еще 202 (!!!) креативов ...



Ivan Kulinski отстаивает:

Свобода
Карл и Клара, или Страшная Сказка о Яйцах и Любви
роумінґ
троє
перший робочий день
Письменность
Постскриптум
Коротке пояснення до моїх віршів



КОММЕНТАРИИ


 Мизантроп  1   (34824)     2005-04-11 06:23
Мабуть переведешь?

 Мизантроп  2   (34825)     2005-04-11 06:24
Мабуть переведешь?

 Маляруша  3   (34843)     2005-04-11 08:08
"Будинок Творчості в Ірпені – саме те" - мене теж туди кликали :)))

А чьо? А нічьо. Чимось нагадує всю разом узяту сучасну українську прозу тих, кому за 30, але ще не 40. Ти в контексті. тільки є мовленнєві незугарності. І ... що з переносами, га?

 Иван Кулинский  4   (34958)     2005-04-11 17:07
З переносами Ворд. Останній, профешнал:))))

 CKBOZHЯK  5   (38418)     2005-05-22 09:06
Мене от що турбує - хіба Ірпень нежіночногороду?
Вічне питання...

 сабака  6   (61245)     2005-11-09 09:11
ну чё, вань? как там с продолжением, а? )))

 сабака  7   (61246)     2005-11-09 09:11
загальновживаний письменницький забобон спрацював?

 Ivan Kulinski  8   (90783)     2006-09-17 12:35
Стереть всё это хочу нахуй с винта - рука не поднимается. А почему - не понятно. Выпить, что ли? Пусть лучше дрожит, чем не поднимется?



НУ ЧТО?


Сегодня пятница! В пятницу разрешено писать каменты анонимусам!

имя: Вы не авторизованы
текст:
кнопка: (или CTRL+Enter)
Вход для Машиниста Tепловоза
©2000-2015 ТЕПЛОВОZ.COM