gЯothesk, 2005-02-09: Реальність мого дня.(розпочато пізньою весною 2004)
Настрій – то є дивна штука. Саме його ми звинувачуємо тоді, коли нам погано і ми не можемо більш ніяк пояснити свій песимізм. Саме його ми вихваляємо, коли нам надзвичайно добре і ми знову ж таки нічим не можемо пояснити радість душі. Саме він змушує нас часом йти по вулиці, не звертаючи уваги на жодного. Саме він дає нам наснагу посміхатися кожному, посміхатися кожній, посміхатися усьому, посміхатися собі. Саме він дає нам здатність ображати і здатність радувати, здатність знаходити відповіді і ставити питання.
Сьогодні м і й д е н ь. І настрій в мене пречудовий – світить сонце, ледь відчутний вітер невпевнено дмухає мені в обличчя. Термометр на центральному годиннику показує двадцять дев’ять, але спеки я не відчуваю.
Хрещатик сьогодні звичний. Головна вулиця міста багато подій побачила останніми роками. Вона жила разом із країною. Разом з усіма негараздами та змінами. Вона спостерігала, цікавилася, змінювалася. Вона намагалася встигнути за усім, що відбувалося. Часом встигала, часом ні. Інколи виривалася вперед, як дитина, що побачила цікавинку поперед себе. Часом радувала, часом шокувала мешканців міста. Вона змінювалася і змінювалася істотно. Але кияни швидко звикали і це робило її улюбленішою вулицею міста.
Так і сьогодні мені надзвичайно звично і комфортно йти Хрещатиком. Сьогодні м і й д е н ь. Я нікуди не поспішаю. Не маю напрямку, куди йти. Не знаю, навіщо я йду. Просто йду і мені це надзвичайно подобається.
Я йду і заглядаю в обличчя людей, які йдуть мені назустріч. А ви коли-небудь заглядали в обличчя перехожих, йдучи центральною вулицею міста? Мене це розважає. Людей багато і всі вони різні. Кожна має свій внутрішній світ, віддзеркалення якого і створює загальний образ людини. Але слід зазначити, що багато людей ховають своє внутрішнє дзеркало, заслоняють його картинами. Ні, не картинами - картинками! Картинками з численної кількості модних журналів, що яскравіють глянцевими обкладинками у вітринах кіосків „Преса”. Вони вирізають зі сторінок створені командами майстрів модні образи і наклеюють їх на своє внутрішнє дзеркало.
Інколи, таке фальшиве віддзеркалення виявляється доволі симпатичним, але у більшості випадків люди просто не вміють правильно користуватися створеними, не рідними образами. У результаті маємо манекен з бутіку на вулицях міста.
Але сьогодні я не бачу жодної підробки. Сьогодні м і й д е н ь. Ось йде крутий панк. Дорогою йому активно жестикулюючи щось намагається розповісти рожевоволоса гарнюня. Дівчина дійсно мила і, треба сказати, екстремальний колір волосся їй дуже пасує, що можна зустріти не досить частенько. Панк майже не звертає уваги на бурхливі рухи гарненьких ручок подружки. Його вочевидь більш цікавить та шістнадцятирічна подушечка для голок, що вмостилася на лавці між каштанами – і куди тільки дивляться батьки!
Але дівчисько і справді дуже цікаве. Я спіймав себе на думці, що не можу знайти місця на тілі дівчини, де б ще можна було щось почепити. Можливо, я занадто старомодний.
Я вже й не пам’ятаю, коли заніс її в базу. І це не дивно – більшість бази я створив вночі, коли мозок сприймає лише мову цифр та умов – ніякого візуального сприйняття. Але де ж Каріна? Я вже багатенько пройшов, а вона все й не з’являлася. Над її скриптом я працював довго і у цьому випадку обійтися без візуального сприйняття було неможливо. Я прописав кожну дрібницю її зовнішності, характеру. Я вніс увесь відомий мені гардероб реальної Каріни до програмного коду. Я створив повну копію дівчини. Нехай, неживу, але настільки близьку! Я ніколи не зможу розраховувати на її теплі почуття до мене у реальності. Там вона недосяжна. Тут вона ідеальна.
Я вклав дуже багато праці у її створення. Більше, ніж для програмування усього Мого дня. І зверніть увагу - створюючи її я ніколи не користувався автоматичними засобами популярного нині редактору Virtual Dream Objects’07. Каріну я створив повністю з нуля, працюючи напряму з програмним кодом VDC05. Не міг я довірити створення віртуальної копії коханої дівчини програмному продукту Microsort. Не забув я ще важкий дев’яносто дев’ятий, коли півсвіту, включаючи і нашу багатостраждальну країну, постраждало від фатальної програмної помилки розробників відомої тоді операційної системи Windows, результатом котрої були катастрофічні втрати практично всіх світових компаній, що використовували цей продукт у бізнес-проектах. Ні, все ж таки, зустрівся я б з тим хакером, що знайшов диру в системі, міцно пожав би йому руку. Такий розум не може не викликати поваги. Незважаючи на те, яким чином він використовується.
Але де ж все-таки Каріна?
Я вже майже дійшов до арки. Невже баг? Але це неможливо! Я ретельно тестував цей дрімволд. Помилки виключено. Дівчина повинна була з’явитися в одному з десяти прописаних мною місць. Вона повинна була несподівано виділитися з натовпу і, підійшовши ближче, нагородити мене довгим романтичним поцілунком. Поцілунком посеред вулиці, від однієї думки про який у реальності мені паморочиться у голові. Поцілунком, побачивши який випадкові перехожі проймаються щирою заздрістю. Але поцілунком, після якого казка завершувалася.
Мені часто хотілося прописати події, що повинні статися після цього поцілунку. Я часто задавався питанням: чому я не зробив цього одразу? Я придумав багато варіантів розвитку цих подій. Переважним варіантом був секс. Брутальний, пристрасний, екстремальний і настільки приємний - прямо посеред вулиці. Але я не переклав свої думки на мову програмного коду.
Одного разу, прямуючи з роботи додому я вирішив, що обов’язково реалізую усі свої ідеї стосовно цього. Купивши ящик темного я прийшов додому і сів за екран свого новісінького рідкокристалічного монітору, відкрив пляшечку холодного пива і почав міркувати.
І несподівано я зрозумів, що мене зупинило тоді. Я не хочу цього! Я не хочу сексу посеред вулиці, не хочу романтичної вечері допізна, не хочу створювати те, що буде після поцілунку. Адже він ідеальний. Це апогей моїх віртуальних відносин із віртуальною Каріною на даному етапі.. Це все, що я хочу сьогодні від реальної Каріни. Я хочу її кохання.
Останнє місце, де вона могла з’явитися було на оглядовій площадці. Але дівчини не було і тут...
(продовжено ранньою осінню 2004)
...і моментально все змінилося. Куди подівся мій відмінний настрій. Чому я почуваю себе ідіотом, коли посміхаюся кудись поспішаючим перехожим? Чому мені стало неймовірно спекотно – я відчув кожен градус з тих 29, що показував екран на майдані. Чому?
Навіщо той панк так грубо відштовхнув свою подружку, котра, скоріш за все, з-за його ініціативи перефарбувалася у жахливий рожевий колір, котрий пасував хіба що до її рожевих кросівок?
Чому мені здається, що більшість дівчат що йдуть мені на зустріч я бачив у вчорашньому номері космополітену, який знайшов на чиємось столі в офісі? Ви й не уявляєте як мені набридла ця гонитва за модою! Гурток придурків (половина з манією величчі, інша - з комплексом неповноцінності) диктують світові, як одягатися, як себе поводити, чим цікавитись - і люди їх слухають, бо їм так простіше. У одязі від відомого модельєра, або популярної торгової марки людина почуває себе впевненіше, адже на будь-який негативний закид у її сторону щодо одягу, вона може моментально виправдатися: "Але ж це Дольче Габана!"...
Алі ні! Вона таки з´явилася! Дивно, мені здавалося, що я більше ніде не програмував місць появи Каріни. Але вона з´явилася! Наче метелик вилетіла вон з провулку. Я побіг назустріч – зходу підхопив її ніжне, звабливе тіло, подивився їй в очі – я й думки не мав, що я так вдало спроектую її очі! Та і небагато ж часу на це пішло – ось приклад раціонального використання часу та реалізації творчих ідей!
Але головне – попереду! Цей поцілунок коштує десятків сторінок програмного тексту! Він коштує тижнів кропіткої роботи за офісним комп´ютером та безсонних ночей, проведеним за екраном! У реальному світі він би коштував цілого життя!
- Що з тобою, Артуре? – зривається з вуст здивованої дівчини…
Не може бути!
- Що с тобою? Ти перегрівся? Відпусти мене! – вона намагається відштовхнутися.
Оце так глюк! Я ж не програмував її голосу!!!
Чи програмував? Не пам´ятаю… хоча, вочевидь все ж таки програмував… І коли встиг?
Але зараз це не важливо! Головне – попереду! Я заплющую очі в мої губи наближаються до її… У неї просто фантастичні губи! Я готовий цілувати їх годинами!
Але…
Що це?
Я несподівано відчув різкий удар в обличчя і інстиктивно відпустив Каріну. Це був ляпас… Я зрозумів це не одразу. Але моментально я зрозумів все….
Хрещатик сьогодні звичний.
Майдан виблискує тією порнографією, що сторчить на височенному стовпі. Це символ незалежності нашої країни - такий же незграбний, потворний і показний, як і сама незалежність...
Це не м і й д е н ь. Це – реальність. |
Правила
| +2 | Шедевр! Одно из лучшего здесь! |
| +1 | Понравилось |
| +0.5 | Что-то есть |
| 0 | Никак |
| -0.5 | Хуже чем никак |
| -1 | Отстой |
| -2 | Пиздец, уберите эту хуйню с Тепловоза! |
|
! Голосование доступно только авторизованным пользователям |
|
|
