І чому на землі ніде немає кімнати для плачу, де люди моглиб збиратися та плакати разом? Якщоб вона існувала, то вонаб ніколи не була зачинена. Туди моглиб приїзджати люди зі всіх країн світу, щоб нарешті виплакати всі ті свої сльози, які збирались роками.
Чому ніде в світі нема кімнати для плачу?
Якщоб ця кімната існувала, то можливо в світі на декілька війн стало би менш. Можливо в світі стало би менше самогубців, вбивць, наркоманів... Кожен день я їжджу в метро та дивлюсь на очі, які хтять плакати. Кожен день ці очі тремтять, бо вони змагаються за право на сльози, але ми їм не дозволяємо. От якщо була б кімната...
Але її нема. Отож ми не можемо плакати у метро, на роботі або вдома. Лише десь глибко-глибоко у середині е щось, що плаче кожну ніч, та ми ховаємо свої голови під подушки. Де ж ця клята кімната, бо я вже не можу...
Четверта ранку, неможливо дихати, бо заснув під подушкою. Коли це вже скінчиться, бо набридло. Через декілька годин знов метро, знов робота, люди, та знов ця боротьба. Якщоб існувала кімната для плачу, то я б в загалі спав би без подушки.
І чому на землі ніде нема кімнати, де люди могли б просто зібратися, та відкрити свої очі?
Я не хочу розмовляти, я не хочу нікого слухати, я просто хочу плакати, в колі тих, хто теж цього хоче.
Одного разу в метро, я підіймався на гору ескалатором, поряд люди спускались з гори. Я дивився на них, а точніше, на їх очі. Там була дівчина, десь мого віку, довгий шарф був замотаний навколо обличчя, а довге біле волосся падало на лице... Її очі були червоні та мокрі, і вона дивилась на мене. І тут я зрозумів, що на справді, немає і не може бути ніякої кімнати, бо я не можу зупинити ескалатор. |
