Завжди яскраві дитячі платтячка… За своє життя вона вже звикла до них. Блакитні й рожеві, газові й сатинові, однотонні й барвисті., у карту, у смужку, у цятку й квітку. Звикла до вишивок, шнуровок, мережив і бубонців. Звикла… До всього у житті звикаєш. Хіба що до цього – ні:
- … Мамо, - (зазвичай, це мовиться тихо-тихо, пошепки, а оченьки у дитини, що горнеться до похиленої над нею постаті, гострі й допитливі) – Мамо, а чого ця тьотя така маленька? Це хвороба така, чи що?
- Тс-с-с … Не знаю. Мабуть. Не будеш добре їсти – і ти таким станеш!
І, спаровані цікавістю і вищістю здорових людей, родичі проминають її, свердлячи поглядами: дитина, раз-по-раз обертаючись, цікавим, а мати, обсмикуючи й присоромлюючи, своє чадо, роздратованим (Вилізе ж таке на вулицю! А ти пояснюй тут!..)
Отак вона й живе. Перебігає вузеньку вулицю зранку на роботу, щоб ніхто зайвий раз не бачив, не обдивлявся, не жалів. За прилавком аптеки ніби спокійніше. Суцільний, високий, він не дає змоги навіть розгледіти належним чином постать під просторим білим халатом. Нафарбоване напівдитяче обличчя усміхається покупцям, і все як слід: ти - людина як усі. Лише рученята, що жваво бігають по клавішах касового апарату, видають її. А згодом стала видавати і шия - недоречно старіюча, в зморщечках, дедалі помітніших і глибших. Але в аптеці не задають зайвих питань і не озираються з видовженим обличчями. Тут усі надто зайняті. Одні купують ліки, інші – продають. Та колись неухильне 17.00 непомітно підкрадеться і вижене за двері, туди, де вже немає захисту рятівної конторки. Знову яскрава сукенка і дівчачі босоніжки. І погляди. Пекучі. Особливо, дитячі. У дорослих здивування швидко береться кригою байдужості. А малеча – ні:
- …Мамо, мам. А чого ця дівчинка така нафарбована?
- Це не дівчина, а доросла жінка.
- І така маленька?
- Маленька, бо хвора. Цить… Карлик вона, карлик. Ясно?
- …Мамочко, а ліліпути, це такі люди, як оця, чи бувають красивіші?
- Які ліліпути?
- Ну, у “Гулівері”?.. Які-які…
- Іди швидше і не лізь з дурними питаннями!
- … Мамо, хіба можна дітям самим дорогу переходити?
- Це доросла людина.
- А-а-а! То вона хвора?
- Хвора.
- А я думаю, чого така некрасива дівчинка… А у неї є чоловік?
- Не знаю.
- А якщо є, то теж такий?
- Який “такий”?
- Ну, маленький і страшний.
І обоє сміються…
Отак вона щодня проходить “крізь лави”, і робить вигляд, що не помічає, не чує, не розуміє. Що на душі у неї так само весело, як і на платтячку. Бо ж до всього можна звикнути в житті. До всього…
Звикала, звикає, уже звикла…
Раз лише колись не витримала. Щось вибухнуло всередині й схотілось обернутися й крикнути просто в лице: “Та годі! Я така ж сама людина! Я хочу жити, хочу гарно вбиратися! Хочу красивого чоловіка! Хочу народжувати дітей! Я ненавиджу ці яскраві пляттячка! Я ненавиджу кімнатні квіти й хатніх тварин!” Але не крикнула. Чимдуж майнула додому – там, у шухлядці, зверху, лежить її спасіння. Не дарма ж вона працює в апетці! Годі! Покласти край усім знущанням!
Але саме того разу просто перед під’їздом їй ударило в спину ще одне, невиховано голосне:
- Мамо, а якщо така тьотя помре, то її в дитячий гробик покладуть, чи, як нашу бабусю, у великий?
- Замовкни! Хіба можна так!.. Ой, ви вибачте, вибачте будь-ласка! Він не хотів! Він не подумав! Вадику, попроси у тьоті пробачення мерщій! – у молоденької жіночки, що наздогнала її, на очах блищали сльози. Вперше хтось про неї плакав! А вона нічого - тільки реготнула:
- Н-нічого. Й-йа звикла. Не переймайтеся. Хм! - і спокійніше попрямувала додому, задріботіла швидкою, як завжди, впевненою ходою.
Ні-і… Хай ще не зараз. Хай уже потім. Коли в ній, в душі отій, вже щось відімре. Коли їй, старій, буде байдуже, як ховатимуть,хто і що казатиме. Ні. Хай не зараз!..
А зараз – ходи, живи!.. Живи, поки живеш, крихітко. |
