Вузенька смужка на піску
слідами губиться в барханах.
Є сонце, впечене в мізку,
є рот роз"ятрений, мов рана,
на кожен рух є біль новий,
на кожен крок є згад поразки.
У обважнілій голові
гуде оази владна казка.
Ліниво дивиться варан,
стриба від сміху ігуана -
долає він новий бархан,
неначе обшир океану!-,
і тиця пальцем саксаул
в скорцюблену солону спину...
...Він тінь, як хрест, в оази мул
у розпачі безмовнім кинув,
та не упав: стої-стоїть,..
хита-хитається від спраги...
-Нехай... Ще трохи... Лише мить...
Зібрать думок архіпелаги...
І, відштовхнувшись від піску,
хай не злетить - здола тяжіння,
і спрагу спокою й палку
оази спрагу в шлях відкине. |