Під зеленим дахом
-Катерино! Катерино-о!
Спочатку вона чує цей голос ледь-ледь, і трохи лякається. Прислухається й починає поспішати: хутчій, поки є час! Ще можна встигнути! Лишилося ще зовсім трошки! Зараз вона покриє дах, і, зачинившись, зникне назавжди від усіх за дверима маленького будинку.
Але зелена черепиця лягає погано: вислизає з рук, котиться долу, падає, б’ється – ніби пручається, ніби зраждує її! А голос, що кличе її, тим часом набуває сили й ваги, набрякає й уже не бринить далеко й непомітно, а, врубаючись у вранішню прохолоду, долає паркан, дереться крізь вологе листя широкого занедбаного саду, збиваючи росу, нишпорить, розшукує її скрізь. Нарешті він валиться зверху приголомшливо і владно:
-Катерино!
Вона не хоче вірити, що її знайдено. Вона іще намагається втекти, затаїтится десь у невідштукатурених кімгнатах, зачиняючи двері за дверима. Але голос проникає крізь недороблений дах, просотується крізь шпарини стін, крізь розчинені вікна і ловить її:
-Катерино!
…Худенький довготелесий підліток схоплюється на ліжку, стріпнувши кісками, й прокидається – Га? – під гарячим вересневим сонцем і гучним сестриним сміхом:
-Ну й кумедна! Ох і смішна!… Ну-у… Вилежалася? Недобудишся тебе!.. О-хо-хо! – віддихується сестра. – Все, вставай, сонько, вставай.
-Школу проспала? – лякається Катерина.
-Ні. Мені просто час на роботу, а тут мала моя захворіла, застудилася, по-моєму, – бухикає, сопливить. Так я її у яслі не поведу: вона там раз покашляє, а мене півроку лаятимуть. Знаєш, як ці вихователі вміють? “Мамашо, ви знаєте, що ваша дитина групу заразила? Чи ви не знали, що ваша дитина хвора?” У мене на їх гризню сил вже нема. Ет! Ото я й подумала, що ти з нею сьогодні посидиш. Ясно?
-Та ж!.. – схоплюється й одразу прокидається Катерина.
-Ти ч-чого? А!.. – на втомленому обличчі сестри здогад заграє посмішкою, – Школа? Школа не втече, – сміється вона, притулившись до одвірка. – Чи це проблема? Ой, діти, діти, хіба ви знаєте справжні проблеми? Пропустиш – поясниш, відробиш. А хочеш, я і записку твоїй класній дамі напишу, домовилися? От і добре. Просто не нюхали ви справжніх проблем.
-Але… – все ще пручається Катерина, немов її життя і смерть залежать від того, чи піде вона сьогодні до школи…
-Годі, – суворішає раптом сестра. – Я ж тобі по-людськи пояснюю: виходу іншого немає, так уже вийшло. Ти що, нормальні слова не розумієш?
-Я просто…
-Та ти за ляльками і життя не бачиш! Ми з матірю гроші днями й ночами заробляєм, щоб тобі було і їсти і вдягти що, а ти! – сестра вже кричить, червоніючи, - Ти все комизишся! Принцесу з себе корчиш! Хамка невдячна! Егоїстка!.. Одягайся, кажу. – і йде.
У відповідь у сусідній кімнаті заводить дитина. Катерина прожогом зривається з місця, ледь встигаючи на ходу засмикнути покривалом ліжко й накинути халатика, і вже здалеку погукує:
-Тихо, тихо! Я йду. Йду-іду… А хто плаче, маленька? Дивись, хто до тебе прийшов? Ні, не тьотя. Зайчик. Дивись…
-До вечора, – хряскає дверима сестра.
-До вечора, Катько. Тримайся. –торкається маківки вустами мати й теж виходить.
-До веч…
Так починається день.
Катерина якось не думає про те, що вона не зобовязана все це робити, що не винна вона у вбогості родини й у тому , що ще замала і не може заробляти гроші. Як не винна у тому, що старша від неї на 12 років сестра так пізно й невдало вийшла заміж, що розлучилася, повернулася до них, що сама виховує дитину, без будь-якої допомоги з боку бувшого свого та його сім’ї. Невинна, адже сама росте без батька. Невинна, бо і їй буває важко… Але ні, не тим вона повна. Їй соромно, пекуче соромно за своє бажання вирватися, втекти, дуже соромно. І соромно тим більше,бо вона і любить, і жаліє і маму, і сестру, і малу. Саме для того, щоб загасити свій сором, своє бажання втекти, а то й померти, вона бігає, метушиться, порається по хаті: “Не плач, моя ляля. Не плач моя киця.”, “А от і кашка для моєї цапрівночки! Ам-ам-ам!”, і пере пелюшки, поки дитятко спить, і готує на всю сім’ю, і чомусь пристрасно чекає вечора.
…Там, за завісою темряви і сну на неї жде її власний, маленький будиночок під зеленим дахом. Тільки її, і більше нічий. Вимріяний, вибудуваний з ночі в ніч, зі сну в сон. Катерина уже й не згадає, мабуть, коли почалося її будівництво, як і чому вона заходилася зводити його. Іноді здається, що так було все її життя. Але тепер залишилося зовсім трошки: викласти останні рядки черепиці, вибілити стіни, вставити шибки, а тоді увійти всередину і щільно причинити за собою двері. У будиночку, який заховався у гущавині старого саду за високим парканом її не знайде ніхто. Тоді уже…
Прокидається, плаче дитина...
Триває до вечора день... |
