| 2005-01-20 : murdersdept :
пригоди у чотиривимірному(4)просторі |  |
Фрагмент збірки “кримські хУйні”
старовинний рукопис,що чудом вцілів
Мандрівка у чотиримірному просторі
Місце початку й завершення:карпатські руїни-кримський астрал-шацький портал
Час проходження:травень-листопад 20000000000000004 р.(високосний)
Відстань: 250+160+40 км4
Час на проходження:вічність
Шлях:залізничні підземелля –с.Тухла Громовка- г.Кукук - ур.Широке - околиця вулкану Вовчур - бульдозерний шляхопровід - г.Топаз красний - ур.Дубове - поляна Кобила - г.Трупак - кряж Урдуфлавантуч - околиці г.Близниця –
кряж Дрофа-непроходимі зарослі жерепу-різка зміна клімату-берег моря Керчі коло миса Гіганома-пустеля Каракуртка-г.Сокіл- лісище- печери піраміди Роман-кош-ялівцеві тупики-мис Аяйя – різка зміна клімату-Кольорове море - гологори- Білорунія-березовы барэри!!- озеро Свитяжна-кримна - Шацькі трясовинки -портал
Написано штурмовиком лісу
Сміливо кажу всім - у сонячну погоду перейти полонину чи яйлу без карти ,хоч і з компасом-діло елементарне
(коли мова йдеться не про зиму).Заблукає тільки - і не знаю хто.Чудовим орієнтиром для пішого мандрівника служать лисі верхівки мертвих гір-Туманний хребет.Розташовані на півдні,ці гірські системи стрімко завершуються,та переходять,що і видно неозброєним оком,у плоску низовину.Звичайно,далі на схід,легкого переходу гори - долина уже немає, краєвид уже затуляють Кам’яні вершини, та одним орієнтиром стає менше.Але ще не все сказано.Другим орієнтиром є те,що Туманний хребет утворює дуже чітку ламану лінію, та розривається тільки річками,плюс того він висотний-вище 1200м4 ,та весь
лисий.Така цілісність Хребта і можливість візуально(але не в час туманів!)з безлісих широких природніх площадок оглядати місцевість очевидно дає змогу спокійно йти та насолоджуватися красою української природи(ну речення загнув,га!) Далі за Хребтом йде море Керч,затім Кольорове море,а вже аж за ним-Здорові озера в Білорунії.
Легша частина Туманного Хребта-це Карпатські руїни,а важча-Кримський астрал(дуже романтична назва).
Коли я мандрував, робив пожежі в лісах, щоб на обпалених деревах на патику обсмажувати забитих зайців,ночував у
спецназівській палатці з радіаційно стійкого волокнопластику,у покинутих звіром печерах,або іноді на уступах скель,в надії, що зверху мені на писок уві сні не впаде каміняк.Так,трішки вирішив перевірити місцевість,відправившись у тисячоліттями безлюдні краї.Непромокаємий камуфляжний рюкзак тяжко давив на плечі до сліз,але я якось витримував.
Камуфляжна воєнна форма(штани і куртка) з капюшоном надійно гріла від пронизливого вітру.ЇЇ зелено -салатові маскувальні сектори чергувалися з синьо-червоними.Складалося враження,що з цією курткою можна успішно маскуватися як у осінньому лісі, так і у потоках лави.На бедрі висів пістолет 50-го калібру.Я вважав себе готовим до пригоди.І я не помилявся.Майже.
Ось як усе сталося...
Приїхавши на останніх краплинах дизеля на старому електропоїзді, переробленому на паровоз-по знищеному часом підземному тунелі до останнього форпосту цивілізації-с.Тухла Громовка,я на щастя плюнув в сторону цього забембаного села і на око рванув на південь,поки сонце не сіло,на прощання прикупивши у селі пляшку портвейну.Під вечір я потрапив у таке дивне місце,де у калюжах плавало багато тритонів і дуже чітко було чути моє ехо.Накричавшись до болю у кишках та вухах,та задовільнивши потяг до розмноження власного голосу,я пооблизував декількох тритонів,отримавши від них дозу отруйного токсину,що потім ковбасив мене у лісі ще годин із шість.
І ось, я іду нагору заглючений,ще і п’ю портвейн з горла,довкола літають куріпки,і другою рукою я тримаю здоровезний білий гриб,який я пізніше засмакував з макаронами.Їх 78 кг4 я взяв у мою довгу дорогу.На наступний день,вийшовши до абсолютно закинутої стежки,я помітив начисто закинуті триповерхові будиночки.Там,у кінці селища,підтопленого паводком, мене у траві над річкою піджидали гадюки.Але, натомість я скуштував їхнього мяска.Прийшлось вбрід перейти водяний заслон,що кишів фореллю,і дертися прямовисно наверх.Слідуючого дня я продовжив дертися.
Там, на висоті 800 м4 підступно зачаїлися доволі слизькі зелені камінчики.І гадюка.Й мухомор недалеко коло струмка,при виході з лісу на зелені камінці.Його я необачно зажував ще до зустрічі з гадюкою.І дарма ж..Зона камінчиків йшла під наклоном у сторону,яку показав мені компас.Я,п’яний від мухомора, підслизнувся і-як гепнусь на гострий камінчик лобом! Мені здалось,що мої мозги стали витікати,але я подумав-царапинка.Але майнула думка-а раптом мої мозги справді витекли,я здох і опинився у иншому світі,де мене здалось,що я поцапрапався?Я почав вставати, потираючи лоба.А гадюка тим часом тільки і чекала миті, щоб цапнути мене.На щастя,я увернувся.Якби я цього не зробив,довелось би відсмоктувати отруту.Але змія цілилась у пах, тому не знаю, чи гарно би відсмокталася отрута.І чи вийшло би в мене ротом туди нахилитися(уявіть собі цей цирк на секунду).
Копнувши в сторону гадюки ногою і промазавши,я вирушив вперед,не оглядаючись.Але поки я забавлявся, трохи ззаду від мене шось зашурхотіло.Я різко вивернуся й з трудом уникнув двох стріл,що свиснули правіше.Я дав драла в чагарі й за
cвоєю спиною помітив гігантську ящірку з луком та колчаном за пазухою.Вона ображено шипіла.Видно,не вдався їй
сніданок.Мною оволодів неспокій.
На мене чекав проміжок гори Кукук ,покритий снігом.Треба було акуратно йти під ухил по крихкому снігові,покритому кіркою з льоду, він там досі не станув,і дивитися,щоб не поїхати,як безпорадне щеня,вниз,я ж не міг заспокоїтися після зустрічі зі стрілами ящера.І ще зозулі як прибацані десь несамовито кували.А там,на долі,буки,як, зараза, об них шмякнешся на швидкости,наколешся на гостру суху гілку,як комаха на голку, будеш тріпатися у спазмах,пускати криваві пузирі,а ніщо тобі не допоможе.Правда, потім прийде вовчик чи прилетить соколик-роздере,рознесе по лісі,лишаться потім тільки рвані шмотки і гладенькі кістки.
Але, можливо не варто бути таким оптимістичним.Попереду було маса кілометрів,купа тижднів ходьби і роботи без перепочинку.На горі була маса чорниць та клюкви,що делікатесно поновлювали мій бідний раціон.Я чесав їх зголоднілими пальцями навіть ліпше за гребінку.Лице моє стало схоже на чорнильну кляксу від синього соку.Тут були і минулорічні ягоди, що перезимували,смак у них був,як у розведеної кислоти.Хоч лугом заливай.
Вийшовши за Кукук,і ,уже спускаючись у урочище Широке, не міг не збентежитись тією красою,що повстала перед моїми
очищами.Такого справді ніде не побачиш.Пишні, квітучі листяні дерева,на галявинках,усе неймовірно пахне весною-квіти, дерева ніби теж.Ось медові соти пахнуть травами.А тут все, як у меду - запаховисько суперовий - вирубає наповал.
Це видовище краси і простоти одночас, оця свіжість, незайманість природи, не описати гірляндами послідовнестей знаків,що
називаються слова.Це треба відчути всіма п’ятьма органами чуття.Покуштувати лісових ягід, нюхнути віяння вітру, доторк- нутися до цвіту,до роси,до трав,поніжитись на сонці,почути спів весняного птахства й гул живої землі.
Висновок-тут рай.Але недовго,поки не зіпсується погода.Коли ніяк не з’являється антициклон і навкруги вирується, думаєш тільки за виживання.Тоді, коло Широкого,з погодою нічого не сталось,поки було все гаразд, я зійшов під гору,по буреломі
і мілководді перейшов ріку, змушений піднятись вверх по течії.І навіть прийшлось в кінці пройтися по колоді поваленої ялинки,балансуючи.З задоволенням форсанув би потік на надувному човні,лиш би мав.Бо вважаю такий “перехід”річки,що здійснив я,дурними пустощами,які дають змогу уникати,напевне, найбільш тяжкої перешкоди-бурхливої води.Але,не маючи змогу позмагатись із річкою невеличкою,я вліз у неї,виполоскався у світлі вечірнього сонця,і пішов далі й далі.
Два потоки рік розділяв хр.Бовдуршанський верх,що я зрозумів перед черговою ночівлею.Зранку я без питань перейшов його.Але зараз я отаборився, вогнище ніжило і ясно пестило, кипіли макарони з грибами,ящірками й мухоморами(я сів на голку!)З світанком знову мої черевики страждали у сутичці з щербатим камінням лісу, я наситився з молоденьких гілок
свіжим, схожим на щавель, листям, якось пройшов і другу ріку.Опісля почався важкий траверс по ожинових колючках на хребет вулкана Вовчура.Я так захопився сходженням, що не помітив як заліз на низькогірне болото.Там рослинність
підімною просідала й я двічі провалював ноги у каламуть.Це асоціювалося в мене із ловлею мух росичкою,яка,до речі, росла тут же-болото ковтало мене,як комашку.Оправившись від штурму болота,я наповнився міццю залізної водиці,що била з гори,й заставив себе втомленого йти.Всюди були медвежі сліди й послід.Краще не зустрічатися з голодним ведмедем.
Наступне - це проза і довге нудне дійство типу “іду-відхекуюсь,іду-сижу,увертаюсь відвулканічної бомби,іду-лежу,драпаю від лавового джерельця...”Так і тривало до того, як не побачив я величезну радіовежу на гребені вулкана.Оце і був сумновідомий передавач Хаосу.Якраз “завдяки” йому на гори Туманного хребта випадково пробився сигнал локатора інопланетян,і вони трохи підчистили околиці від місцевих істот, лишивши тільки “заповідну територію”- так вони обізвали цей ліс площею 43315000 гектарів4.А радіовежа з бетонним фундаментам так і лишилаcя иржавіти.
Чому я вирішив залізти на вежу, не знаю.Певне,карма в мене така.І поліз по драбині...На середині-на черговій площадці,
думаю - вежа стара,довго не ремонтувалася, уся иржава, може на верхушці вдасться щось там розхитати, і тоді половина інопланетян лишиться без телепередач з моєї планети.Але на самісінький пік вишки (209м4)я заліз.Там довелось поставити мою палатку, бо радіаційний фон аж зашкалював.Справа в тому, що наверху мала бути така штучка з вмонтованим мінілокатором,який частково міг вказати мені напрям мого рандеву по горах.Натиснувши на пару кнопок,я помітив,що збоку з обладнання іскрить й вилізли проводи.Мене круто тяпнуло струмом і я не одержав жодних результатів.Але запищала якась лампочка.Проклявши все на світі,я ліг у палатку з сподіванням, що нахватаю за ніч лишніх рентгенів і вимру.А цього не сталось.Хочеш не хочеш вмерти,але палатку перед сном я щільно закрив.Та це не означає, що я люблю підкорятися своїм інстинктам.
На наступний день я почав думати, якщо впаду з вишки,знизу мене чекатиме не весела полонина,а похмурий сірий залізобетон.Хоч звісно, з такої висоти і трава з землею,і бетон сприйматимуться однаково-шмяк і хрясь!І можна потім віддирати від поверхні, мов жуйну гумку.Ось з такими мозковими віяннями я і йшов цілих пів-дня.І ще спокою не давала згадка про бульдозерний шляхопровід, що я бачив з вежі минулої ночі.Він тоді аж світився від радіації,і прямував якраз у сторону,якою йшов я.Добравшись до шляхороводу, я не міг не помітити двадцятип’ятиметровий бульдозерище,ківш якого був майже наповнений рудою.Схоже, з нальотом інопланетян його надто швидко покинули, руда зосталась.І тому ж шляхоровід вночі світився,бо бульдозерів тут було чимало.Полімерна руда колись потребувалась для будівництва захисних огорож від набігів диких ведмедів на поселення Туманного хребта,й трохи для мічення лютих диких баранів, з яких, тим не менше, можна було добувати молоко.Звірі лісу боялись цієї руди та смертоносного випромінювання з неї,навіть у безпечних дозах.Тільки для медведів треба було зводити мури, які при дотику до себе віддавали десятки рентген і вбивали волохатих монстрів-медоїдів за лічені години.І їхні трупи довго освічували дорогу подорожнім у темному лісі...
І от,залізши по драбині у кабіну,я запустив ком’ютер бульдозера і погнав його по шляхороводу на схід.Ця махіна гнала,як вітер,дарма що замість колес шурувала гусеницями.Повз мене внизу полонини не проминали,а навіть пролітали, велетенські ялинки, і я їхав, посміхаючись - агрегат працював, мов новий.Тепер всюди тут заповідник,і ніхто не зрубає лісу,тільки полонину колись спаскудили під шляхопровід,а давніше всюди чути було рев лісопилень,на менших горах лишалися самі
пеньки та стружка.А тепер-спускаєшся на г.Топаз красний-і дикий частокіл лісу перед тобою. Вирішивши не давити дерев гусеницями,я філігранно скерував наліво бульдозер у прогалинув криволіссі-цієї зими сходили міцні лавини й сніг пробив собі траншею.Бульдозер задоволено пихтів.А неподалік, мов червоні дорогоцінні топази,до вершини одноіменної гори тяглися полоси з квітів кольору красного відтінку.Очей не відвернеш!
Так і спустився я серпантинно через галявини та перестиглий ліс,аби не нищити нічого, у урочище Дубове.Оскільки бульдо-
pер зарізко добрався до підніжжя,створився перепад тиску і в мене кров пішла з носа.В мене в цей момент не було хустинки
і не було як витертись.Я просто проковтнув кров і висморкався через хвилину у вікно бульдозера...Крутнувши кермо ,я
гусеницями вирулив назустріч хлюпанню течії.
Там і виявилося-моста через річиську немає,а вона несе з собою навіть дерев’яні колоди вагою з тонну-тисячі за годину.Тут будь-кого знесе і покійника знайдуть аж на кордоні Заселених земель.Бульдозер спасував перед силою потоку, і я змушений на чвертьдорозі виводити його заднім ходом з води.В нього аж погнуло металевий корпус.І тепер думаю, чому я раніше не скинув руду з ковша?ЇЇ в дві секунди вимило і погнало течією.І вода мерзенно засвітилася-вперше бачу такий прикол. Будьдозер одразу втратив вагу та стійкість й зачав перевертатись.Але я вже виводив його з води. Холодний під залив мені брови й накотився страх.Ще трохи й кабіна бульдозера стала би кабіною катафалка.І стало неясно,що робити-вверх по течії йти беззмістовно, виток річки за п’ятсот кілометрів звідси.І вниз по ріці піду-попаду колись на цивілізацію (теоретично,бо якщо йти тудою, треба рік часу,щоб добратись.Я на дизель-поїзді в Тухлу громовку дванадцять днів їхав.Аж осліп у темних тунелях.)
І....бульдозер дав газу по береговій лінії вниз по ріці-з його висотної кабіни я розгледів за кронами сосен щось типу моста. Пройшло двадцять хвилин,я замахався їхати,але цей міст мене потішив чимало.Він за середину ріки був нормальний,йдучи трохи під наклоном вверх.Але там, де він відповідно мав йти вниз-й завершувати арочноподібну споруду,утворюючи дугу, стирчали в усі сторони балки, залиті калюжами,і сім слабеньких підпорок, зроблених на скору руку(і такі криві!),які вже
невідомо скільки років підмивала вода і таранили плавучі вирвані дерева.А далі міст нагло закінчувався. Не вистачало сотні метрів.Ну тут мене все дістало і я, розігнавши з самого крутого берега, дав форсаж до втрати свідомости.Міст поранено заскрипів.По ньому пішли тріщини.Але божевільний бульдозер,залетівши на середину арочної споруди,здійснив свій єдиний в житті стрибок.Величезний силует махіни граціозно довбанувся об берегову лінію.І взметнувся фонтан до небес.Лiс протаранило,мов суперсокирою.Й моє щастя здійсненого подвигу хутко замінилось застережливим страхом.
Цей ящер,який стріляв з лука-напевне він був не один,тому що полював,а не мандрував.Він міг йти по слідам з своїми помічниками,хоч я кожну ніч після зустрічі з його зброєю просинався і прислуховувався.Чути було лише сов,але бессоння не минало.До мене прийшла думка-а якщо,женучись за мною,вони теж візьмуть бульдозер і плигнуть аналогічно через міст.
Ну я і завів цю махіну знову,заблокував патиками руль і придавив педаль газу кавалком твердої глини.І ледь я виліз з кабіни й стрибнув з драбини в ріку,бульдозерище розігнався,і,підстрибуючи,шмакадявкнувся об криві підпорки й завалив мостище. Стояв такий гуркіт,що аж шум течії перекрило.І ніхто мене тепер не здожене!!
Від Дубового наверх йшли скелі і навіть з бульдозером я не справився би.Тому мені відлягло від серця,що я його пожертвував.Між скелями втиснулась мікроскопічна стежка, яку колись пробив струмочок.Я ледь тиснувся по ньому і
вpешті доліз,задіваючи рюкзаком кропиву.Тут,від Дубового на схід пролягла живописна поляна Кобила.На ній облаштовано
безліч пасовищ диких конів-колоритних й ексентричних.На північ звідси пролягає і тягнеться на схід найбільша полонина-
каскад вершин.Отут я і засипався.З необережности.До самої полонини через полосу лісу я дістався добре,а от коли подолав стежку, сходячи нижче 1300м4 у діброву, минаючи нависаючі з полонин снігові карнизики,і знову перся вгору-все вище і вище,то тут,при самій г.Трупак,і стався інцидент.Пішов дощ.У цих горах ДОЩ,якщо він сполучається із словом ЛИВЕНЬ-є смерть.Без доброго дощовика вам буде слово,що починається на П,закінчується на Ц.Коротше кажучи,гаплик.
Я кажу,що ви помрете від дощика,як він буде змочувати,як зі шланга, усю вашу шкіру та рвати одяг в ніч,яку би ви мали спати, а не труситися від холоду і зволоження.Але ви отримаєте кайф-промокнувши до нитки.І застуда буде гарантовано...
Я притулився до стовбура модрини,але і дощовик не поміг.Там усе просто змило.Цей хребет гір,де головною є Близниця,був живий і не пускав до себе.Як тільки крок до нього роблю-БАХ- блискавки каскадом і в мене над головою-і грім,ніби тисячі гармат стрільнули дружно-заглушивши мене,мов рибу.А я i був тут рибою-у стіні дощу,мокрий,як хлющ.Почалася трупізація мого тіла.Пальці відмовлялися згинатись й боліли.І палатку я витягнути не зміг-різко напав параліч-дощ був заражений!!І ще в цю ж мить ворона на мою голову з модрини опорожнилась...Ну все,торба..Оце я вляпався...
Але з-за ливня вигулькнули двоє ящурів на конях.Тільки не це!Але тут в мене чуть очі не повилізали.З ними був пес! Здоровий, весь чорношерстний, ротвейлеродоберманоподібний, з гострющими зубчиками.Його хвостик був акуратно обрiзаний. З коня звисав великий поводок,що був защеплений до ошийника собаки і той синхронно йшов поряд з конем.Всі ці троє створіннь були вдягнуті в “клейонку”,дуже дивно прозору.Знизу під “целофаном” у ящурів були доспіхи і півметрові луки.І от, лежу я мокрий, із силами збираюсь, хоч параліч скував,мов ланцюгом.А вони неквaпливо обступають мене і накривають целофаном.Правда, один з ящурів було спробував повернути лук в мій бік,але инший тріснув лапищею по його лапі,і той успокоївся.Ящери розвели вогонь і я мало не згорів і не спалив клейонку,відійшовши від параліча й щодуху хотячи зігрітися.
Це розсмішило ящурів до сліз.Вони сіли і уважно глянули на мене І почалася розмова,з якої мені стало відомо,що перший раз мене по збігу обставин ледь не застрілили, бо ящур подумав, ніби я хочу вбити гадюку(що було правдою),але потім зрозумів,що я захищаюся(добре що я не встиг відстрілюватися з пістолета,ящери би мені цього не простили).Коли я втік, ящури з псом погнали навздогін.Прослідкувавши за мною з бінокля деякий час і вияснивши,що ніякої загрози я не несу,ящер повернув до своїх і порадив прослідкувати мій шлях.А коли я спитав, чому за мною стільки йшли,ящер зробив спробу посмішки й сказав,що я своїм запахом привертав безліч здобичі й ящерам тільки залишалося,що йти за мною й без зусиль собі полювати.Я з полегшенням подумав,скільки разів до зустрічі з мисливцями я якось уникав неприємностей з місцевою фауною.І ящер почав говорити, що вони слідували за мною аж до бульдозерів з рудою.Там вони загрузили непосильний вантаж м’яса здобичі у одну з цих махін й поїхали собі иншою дорогою південніше навпростець під відкіс,розплющуючи віковічний ліс і ледь не розбившись, летячи на шалених обертах з провалля.Зігнавши долі й помнявши бульдозер,вони поїхали східніше до тої самої річки, яку штурмував я,але нижче по течії й здибали аналогічний міст, що і я.Я з жалем подумав,що вони навіть не помітили тієї падлянки,що я їм наготував. Далі в розмові я старався замняти факт,що я заваджав ящерам у їхній дорозі.
Раптом передумають і ще мого м’яса запасуть.Спитав я ще у ящера, як вони найшли знов мене.Відповідь особливо не вразила, хоч співпадання часу, коли вони мене спасли,накривши клейонкою від параліз-дощу(так він тут називався)
справді шокувала.Ще півгодини й мені відняло би ноги, а за годину-руки.І паралізованого зажерли би мурахи й птиця.
Ящери,як виявляється,перешурували ріку так же як я, зі свистом розігнавши бульдозер й піднявши його в повітря над
ще поруйнованішим мостом.Причому їх махіна потонула й водою змило половину м’яса,що вони запасли.Тому ящери з собакою, стараючись йти в мому напрямі на північний схід, пішли по плавному підйомі хребта лісом мені на перетин, сподіваючись знову слідкувати за мною та на халяву стріляти звіра.І знайшли мене під ялинкою нерухомого.Навіть поміч пса не потребувалась, щоб вичислити мене.Моя камуфляжна форма надто виділялася на тлі фону.Та й сигнали, що я періодично здуру подавав-дуже допомогли ящерам йти за мною,буквально впритик.Спочатку вони засікли,як я напартачив з мікролокатором на радіовишці, потім вночі слідкували здалеку за ти,куди я їду- по руді,що безперервно сипалась з ковша ескалатора й яскраво світилася.Вони реготали,як легко було мене пасти.Я аж посірів зі злості.
Ящура,що не дав другому прикінчити мене,звали Кусь.Ишного-Гризь.Він дуже не любив людей і пробував завалити мене, бо нічого особливого я у їхній подорожі не являв-випадковість та й годі.Але Кусь попросив Гризя не тупити стріли об кістки, м’ясо на яких неїстівне й засолодке навіть на закуску до чаю.
Пса ящурів звали Торчик і він був надзвичайно волохатий.Перламутровий ошийник на ньому аж мерехтів.Очі пса блистіли й прагнули полювання.Це він підносив ящерам встрілених птахів.
Вони полювали для прогодівлі,пішки,і коней взяли тільки на поляні Кобилі.Достатньо наговорившись,я вирішив,що пора уносити ноги навіть без рюкзака і сказав, що хочу відлучитись на хвилинку “в туалет”.Але Кусь потряс луком в повітрі і повів пальцем вправо-вліво.Це означало,що просто я нікуди не дінусь.Три дні вони допитували мене,хто я такий, й куди йду.
Дізнавшись напрям мого руху, вони відійшли в тінь кущів порадитися.Їх розмови я i не чув.
Пройшло ще півдня і ось мені наказують йти впереді нашого “товариства”й вести пса.Мене вразив його охайний, домашній, але в той же час грізний характер.Ще за два дні він трохи звик до мене й ми підмандрували до невеличкої полянки.Там я побачив зграю таких же собак, правда трохи дикуватіших.Кусь та Гризь наказали мені ловити рибу у гірському озерці,і підманювати нею собак.Ось для чого я їм був трохи потрібен.Через тиждень Гризь дружнім тоном повідомив мені,що з десяток собак є приручені й годяться для полювання,мої послуги непотрібні і я можу забирати собі Торчика,сідати на нього і забиратися геть,бо він трохи застарий і ящери кинуть його напризволяще.Мені лишили ошийник,пса ,і поводок.І поляна миттєво опустіла.Сівши на Торчика,я взмахнув повідком,мов вожжами-і пес побіг!
Наступні чотири години видалися спражнім жахом.Торчик гнав з Близниці аж на кряж Грофу через ярки і я відбив собі всю задницю.А перед Близницею погодка як зіпсувалась вщент!В мене був ніби вибір-чи направляти Торчика лівіше і через дві гори й Близницю напролом “зкочуватися” на долину,чи правіше вздовж Близниці і теж в долину.Лишатись на полонині не можна-погода ставала все більш екстремальною.Щастя,що Торчик не повіз мене галопом вліво,на Близниці в тумані нас би закидало,звичано не камінням,а чимось гіршим!Зараз скажу...Ну от, іде потічок,на ньому втрамбований сніг,повище стежка, заповітна стежка геть звідси.А до неї пробратись просто неможливо-дуже круті ухили,треба йти по краю снігу,як по карнизу, і так до появи стежки, а навпростець уже легше.Близницю заволокло туманом.Падає град і дощ.І все це валить на нас і на втрамбований сніг-такий от вінегрет.Торчик змушений був плигати від одної частини карниза до наступної,а би в слабких місцях сніг не провалився зі схилу в непроникний туман.І це йому вдавалося віртуозно,хоча ми ледь тримали рівновагу.Вже на стежці Торчик, на відміну від мене,розуміючи критичність нашого положення-скоро ніч,ми на голій полонині, холодно та скоро ливень-і хто знає ще що за сюрпризи, тому він й летів,як довбанутий-і так вибіг східніше гори.А там хмара все ніяк не зміщується ні вперед,ні назад.Торчик десять метрів убік-дощ іде, десять туди-не лиє зовсім.Так іманеврував-а хмара ніби прилипла і йшла за Торчиком по сліду... А неподалік невимушено ширяли беркути над обривом десь на такому рівні, що були Торчику точно по хвіст.І вони кепкували з нас,викручуюючись на вітрі і таким чином,ніби висячи на місці.А Торчик,не звертаючи надто багато уваги на беркутів,трохи проїхався з ухилу на чотирьох лапах по снігу,як на санках.Сніг сам віз його і нічого не треба було робити.Але халява завжди коротка.
А там...знову треба було вибирати-бігти напряму і через бік Близниці тікати униз, чи перти в сторону подалі,і там ховатись.
І знову везіння..Торчик обрав другий варіант...Галопом він біг фактично кілометр по мокрющій траві-і раптом-ГУХ-там, де пес міг вибрати шлях попростіше-почали серією врізатися величезні блискавки, утворюючи здорові воронки,як від
фугаса.Чітко там, де ми могли спробувати пройти.Ну а дощ почався фантастичний.Ливень тропічний.А блискавки над Близницею шмиг-шмиг,як хробаки оскаженілі.Ну ми і йдемо мокрющі з Торчиком у відчаї-бачимо,невже вовча покинута нора?Так і було.Ми втислись туди й так від утоми і захропіли.
На ранок туман не зник і ми наосліп інтегрувались у ліс,сходячи у низину.Там я в черговий раз форсував водяну перешкоду, але верхи на псові.Це було надзвичайно кльово.А на наступних горах Туманного хребта нас очіковали суцільні приколи.Ми зіткнулись з такими проблемами-що ледь не скисли.А почалося все з жерепу,що стлався ближче надгору.
Тому йти по вершині хребта горган була річ недозволено розкішна-наша швидкість там падала до 2-3 км4 за годину.Торчик буквально пружинив від “ліаноподібного”жерепа.Тому необхідно було просуватися на схід нижче по уклону,хоча заважали просуватися вже знайомі мені зелені камінці,щільні ялиці, й необхідність повертати голову трохи діагонально, адже ми йшли не по рівному вершечку,а по траверсу в 45.І нам було смертельно тяжко.Ще й полив дощик,що перетворив наше пробирання по жерепу в смерть.Але ми не відступали.І така боротьба тривала до кряжу г. Грофи.Там ми заплутались у жерепі остаточно.
І буквально на карачках ми виповзли з цієї пастки.А тут вже як пішов уклон,так і весело сходили ми в долину до самісінького вечора.Перед самим стемнінням ми йшли по червоних камінцях,колір яких зумовив лишайник.І нам снилися сни,повні плигання,лазання на карачках і втома,що переросла у пружинення по жерепі.
Й вночі почалися містичні речі.Ми опинилися у тепловому фронті невідомого походження.Цілу ніч ми покривалися сантиметровим пластом криги,а над ранок виявилося, що східніше метрів на двісті від нас змінюються кліматичні пояси!
Очумілі метелики,що ніяк не чекали таких нічних стрибків температур,випорхнули на сонце в надії зігрітися.І тут же були з’їджені на льоту кажанчиками.Але ми не зветали на цю трагедію уваги-адже дійшли до Кам’яних вершин!Це була найнедоречніша частина Туманного хребта по своїй надзвичайній складности.
Між Кам’яними вершинами та нами пролягало море Керч-тепле та ніжне.Я роздягнувся, ми з Торчиком розслабились і, забувши про все,дали поглинути себе морю.Воно вимило,видраїло і задовольнило нас хвилями.Здивувало тільки, що Торчик ніяк не давав зняти свій ошийник з перламутру,хоч у соленій воді він йому був нафіг непотрібен.Але я опустив цей епізод для себе-причому дарма.
Ми видерлись на мис Гіганом й зрозуміли,що тепер нам прийдеться просуватися по лінії берега, бо вершини північніше нас
замурувало туманом й вони настільки скелясті, що нам двом там не місце впринципі.І ми, не маючи вибору, замандрували на заповітний схід. Я ще раз погледів на оточуючий мене пейзаж. Східніше від мене йшла чимала гряда з сипчастого муру.З
нього висовувалися квадратні блоки з глиб,огірки-пирскачі й ластівчині гнізда.Ми з Торчиком спрямували по межі берега і соленого моря, омочуючи мої ноги й лапи Тора.І ми не оминали кожних півгодини пірнати за мідіями,бо сонце в обід очуміло до 40 .Тому я забрався в Сoнну ущелину, як я її назвав, ліг на частково горизонтально стирчащу прямокутну глибу й захропів в тіні дубків,поки псище Торчик по гальці ганявся за бакланами і намагався їх забакланити.
В Сонній ущелині було прохолодно й зручно.І сни мені там снились про вивихнуті світи.І здавалось, що лежу біля
маленької електростанції,по ізоляторах якої шмаляють іскри.
Назавтра я спав ще пів-дня й дрімав сновидіннями,а потiм захтілося випити.
Воду для пиття я брав з приморського джерела,води якого змішувались з соленою ропою.Тому це місце уникали рибини.Над джерелом у виїмці мису нависала стеля із брили,ще неросипаної на пісок,в тіні якої тускло росло болотяне бадильце і капала волога субстанція.На смак це була справжнісінька мінеральна вода,але без запаху тухлини чи негарного присмаку,але як нафтуся.
Я навіть ще виліз на стелю, бо мені здавалося,що там зариті скарби.Для того, щоб втрапити туди,вийшло мені трішки закатувати штани і светр,натираючи їх при з’їзджанні на неї.Знизу забратися туди було заскладно. З годину покопирсавшись навколо краю стелі, я знайшов золоту монету.Й від радости напряму зковзнув до моря,протираючи до дiр одяг.Й набив синяки при цьому.Довелось пройти курс лікування цілющими грязями,що були тут же,при джерелі.Тор мене в такому брудному вигляді не впізнав й здивовано загавкав.Ми побiгли купатись.
А ночували ми в цей чарівний уїкенд забуття та прострації у порожнистому майже квадратному валунчику на плато одного з схилів мису.Краще місця не знайти.А вечірній вогник я розводив зразу над морем-бо там було багато сухого хворостиння з
кущів.На вогнищі кипів супчик з крабів,Торчик пускав слину, але це все були пусті витрибеньки, бо він вдосталь обжерся морськими мешканцями ще вдень,а ситно їсти йому полагалося раз в добу.Тому Тор собі лежав і грівся в вогні,а я вечеряв.
Вві сні я після надмірного плавання вдень кошмарився,ніби мене без кінця-краю гойдають хвилі, і чув, як Торчик обглодував хрящики дикого голуба.
Уїкенд набігав завершення.На останніх кілометрах мису Гіганома ми мали тиснутись по ніші-траншеї в його стіні, ніша була вузька й обривалась на морські валуни метрів4 так на шість.Мені навіть довелось проштовхувати рюкзак перед собою,а Торчик вперше за весь час злякався й треба було його,мов віслюка,вести за поводок.Піт з мене від такого тік рясно,як ніколи.
Один із накращих моментів моєї подорожі настав,коли ми опинились на г.Сокіл.Зі сторони берега вона чимось нагадувала лопатку.Там я з Торчиком глядів на те,як на тристаметровій стіні безтурбoтно ростуть перед морем ПИШНІ прадавні сосни. Це були найпухнастіші дерева у моїй мандрівці.Тут я і Торчик мріяли про щось своє і романтика тут була неперевершена.
Але скоро вздовж моря нас лиховісно очікувала пустеля Каракуртка.Древні легенди клялися, що ніхто не виходив з неї,не будучи уражений смертельною отрутою місцевих павуків.Там практично нічого не росло,тільки мотулялося перекоти-поле.
Але сохле бадилля не давало нам дивитися під ноги точно.А павуки вже підбиралися, нестерпно скриплячи лапками.Торчик войовничо гавкнув і, мов болід,чкурнув у пустелю.Так він ще ніколи не гнав.Павуки плигали на нас,але Торчик браво місив всіх і пер напролом по пустельним горбкам.Йому навіть довелось загризти з тридцять павучків, що примудрились вчепитися псові за шерсть.І я не дрімав, навіть встиг придавити одного з них і сховати каракурта у кишеньку куртки,в сірниковий коробок,щоб можна було на когось кинути в разі чого.Чому мені це грюкнуло в голову, хто його зна, але ідея була шедеврична.Я подякував невидимим силам,що надоумили мене до такого!
Захекавшись від перегонів з павуками,Торчик вибрався на останній горбик приморської пустелі.І нам, як на зло,під самий
кінець, назустріч рванула ціла орда ненаситних каракуртів та богомолів.Я не витримав й вихопив пістолет.Тор вздибив шерсть.Його несамовитий гавкіт та мої постріли какофонічно навели страх на цю зграю істот.Вони організовано стали брати нас в коло,але утворилася діра у їхній обороні,і ми просочилися крізь заслон.Маневр було виграно!
І вкотре ми вижили.Чи не забагато раз це ставалось.Я вже починав не вірити в таке чудо.А Tорчик, життєрадісно висолопивши язикa від пустельної духоти,ніс мене далі.
Ми мали заглибитись у надра скелі г.Роман-кош.Це була массивна гора-піраміда десь за 1520 м4 над морем.І вся,мов кротовими нірками, пронизана вузькими ходами.І перед нами постав грот печери.Иншого проходу чи обходу не існувало.
Тепер годинами мусилось йти у пітьмі, ледь освітленій тільки самопальним факелом з патика та кабанячого жиру,який я добув ще у Карпатських руїнах, стрільнувши кабанові межи очей.Торчику у печері було крайньо незатишно і він вив на арочні сталактити,що теж відповідали йому ехом та легким погавкуванням.Так Tорчик реагував на підземних щурів.Ми без поспіху жартома вийшли на відкрите світло.Але,на жаль,це не був вихід з печери у прямому смислі слова-це були свого роду коридори вже без сталактитової стелі, які деякими своїми вузькими місцями виходили назовні під уклон вверх або трохи нижче.Й тут ми усвідомили-одному з нас не пролізти,оскільки Тор не міг своїми передніми лапами підтягуватись, мов руками.Я сумно глянув на пса.Мені дуже не хотілось його лишати, але я засік, що поодалі коридоp надто вузький,і він заходить у чергову печеру тільки так,що мені зовсім не пролізти.Я від жалю пустив сльозу, дав псові два кіло макарон,сухе м’яско та примусив випити півтора літри води з баклажки,щоб він хоча б до кінця дня не хотів пити.Я понадіявся на собачий дар до слідопитсва-причому суперпрофесійний.Але шансів у собаки було мало-печера углиблювалася в сторону підземелля. Мені було жаль прощатися.
Але я,насупившись,як атмосферний фронт,заліз,хватаючи виступи і опинився в світлі вечірнього місяця-ще зовсім блідого на
фоні щезаючого дня.Ніч пройшла одиноко і невесело.Мені снився Торчик і каракурти.
Йшли дні й йти ставало вбивче тяжко.І ще я роздавив кількох жучків,що здалося мені поганою прикметою.Я подумав-коли давиш якусь маленьку істоту,то все одно, можливо нa підсвідомому рівні,вчинюєш тяжкий злочин,але мимохідь видаєш це просто за нещасний випадок.Але насправді ти винен.Злочин є злочин-і не важливо як він трактований чи пояснений....Я йшов і думав,бо більше нічого цікавого робити було нічого.
Почалися ліси карликового бука.Треба було мандрувати не по вершині хребтів гір,а обабіч, тому що на хребтах,мов зубці дерев’яного паркана,височіли сторчком скелі.Тому я весь час пробував сунути по уклонах.
А ожини тут було маса, малини ж менше, ніж у Карпатських руїнах.І гриби майже щезли.Я хавав тільки не надто смачні опеньки та гидкі слизисті маслюки.А ливні у цих місцях були ще гірші - і я вижив тільки дякуючи печерам, що були тут всюди.Моя ж палатка здалася і пропустила нарешті трохи вологи.Та і в печери инколи затікало-такий сильний був дощ. Лисиць,білок і оленів у Кримському астралі було ще більше,ніж до того-разів в чотири.Патрони стрімко закінчувалися і я все частіше залишався без дичини на пісному харчі.Бувало, ліс змішувався із скелями, або обривався над урвищами,і я ледь злазив долі до наступних випробувань.Але поки що я був живий та здоровий.Кожен м’яз почувався напруженим,але міцним і тренованим.Але все хороше скінчилося умить.Я вгруз в ялівцеві тупики.Укупі із скельними дубками ялівець творив непрохідну хижу колючість-де не помогло би навіть мачете-колючки ж мов листя не порубаєш.І ялівець гіпнотично тхнув
свіжою смолою,що було єдиним позитивним моментом у цих лабіринтах.
Прорватися тут ,здавалося,нереально.Ще і через перешкоди з скельних стінок,перестрибувань з уступа на камінь,з каменю на пісок,з піска на ялівець.І ще я їхав,мов на лижах-по розмитій породі.Це іноді мені допомагало зрізати дорогу та покращувало настрій.Але мій шлунок бурчав і скаржився.Я вже тиждень жру одні макарони.І от-зирю-ящірка шмиг.Ну я хап її за хвостик -і в пащеку.Були б тут Кусь та Гризь-вбили би за таке на місці.А так-їж і кров’ю запивай!
Втамувавши хижацькі інстинкти,я ліг і закуняв.Проснувся ввечері і скоро заснув знову, тому що організму було пофіг,що я виспаний,він працював по ритму-і це було так тупо!
Одного дня з довжелезної веремії часу я якось натрапив на саму верхотуру чергового скельного хребта.І я не пожалів,
заморочки,які я мав змогу втикати з лісистої яйли,були величні.Яйла закінчувалась за метр від мене обвалом на кілометр.Це була дійсно хмарочосна заморочка.А точніше, жоден хмарочос не міг зрівнятися з цією епідемією висотної хвороби.Тут дунув ураганчик й я мало не знісся з яйли.Але моя ліва нога застрягла у виїмках,що спасло мені життя,але ледь не зламало ногу.Отак я кільканадцять секунд “висів на вітрі” з рюкзаком,і все раптово стихло.
На середині тижня,що минав,я зарослий волоссям і бородою до колін, мов доісторичний мамонт динозавровий,дочалапав на край мису Айя.Вже минуло більше п’яти місяців і ось я потрапив у практично безвихідне положення.Складалось враження, що єдиним виходом було би стрибнути з мису.Але я наобум спробував злізти.
І мені довелось чіплятися за тріщинки в скелі, притримуватись за колючі кущі.І врешті я зрозумів,що ніякі хитрощі не допоможуть.Під мною мною було “вістря” скельного спуску, воно утворювали своєрідний клин-в одну сторону від нього
до підніжжя “клину”,звисаючи,росли тридцятиметрові виногрідні лози, з иншої-також в бік підніжжя простягався жолобок. Злізши по кущиках і хватаючись за коріння ялівця та сосонок,я ,зовсім не бажаючи користуватись виноградом для зниження до підніжжя клину,став на закінчення цього вістря.Тепер влізши у нішу трохи обабіч вістря, я дотягнув праву ногу до протилежного кінця жолобка й,міняючи її з лівою ногою,поступово пройшов до місця,де кінець жолоба зливався з кінцем клину.Тут я міг запросто підслизнутися й шурнути метрів на двадцять разом із рюкзаком назустріч граніту.Але я відштовх- нувся лівою рукою й опинився на бічній скельній “мікрогалявині”,з якої просто так зійти нижче мені вже не вдалось.Це можна було зробити тільки без рюкзака, і тільки оберненим до скелі, спускаючись задом-наперед,та майже лежачи намацуючи нижні виїмки в породі.Рюкзак я мусив лишити на краєчку маленького клинця.Близилося смеркання.І я не по
своїй волі заспішив вмоститися на уступі.На ранок я продувся вітром і почав кашляти.Роса намочила волосся навіть через капюшон.І тепер я намагався стягнути рюкзак до себе за “систему”.Так називалися ремінці,якими можна фіксувати рюкзак на бедрах і його стає легше нести.Зараз “система” виконувала тільки функції “шнурка”.І зняти його знизу можна були тільки от так.Але якщо я би i дьорнув рюкзак “за шнурочок”,він тоді впав разом зі мною і капець.Бо я ніяк не міг з майже
вертикального гострого п’ятачка нормально зняти до себе рюкзак.Він був незграбно тяжкий.Зрешту рюкзак все ж впав,але в героїчній самоті.Я просто не витримав і “дьорнув за шнурочок”.
Знизившись до рюкзака,я з жалем взнав,що він страшно помнятий.Але я пепредбачливо загорнув речі,які могли обламатись-палатку,бінокль,у одяг.Мені тепер треба було вжити тай самий виноград, щоб нарешті потрапити до підніжжя клину.І ось вже набагато нижче звідси виникла ще одна єрунда.Все рівно прийшлося лізти по тій самій виногадній лозі нижче,і я пару раз зривався зі слабких лозин,що лякало мене,бо падати можна було нівроку.
І спуск знову звужувався і я таким чином знову стояв над чотириметровою“стіночкою”,яка під кутом закінчувалася печерою.Ніби невисоко,але кістки хруснуть в разі чого добряче.Тому довелось спускати на лямці рюкзак і зачепляти його у “ямці” з каменю,злазити самому,стоячи на вузькому п’ятачку, знов вдягати рюкзак,пройтись по траншейці(горизотальній виїмці у породі),й,обвивши деревце,яке дуже вдало для мене стирчало коло печери, зковзнути повз вхід в печеру.Звідти на мене,поки я ковзав,дивилися чиїсь моргала.
Я стрільнув з післолета у тьму печери.Ефект був дуже несподіваний.На мене звідти ринули якісь скунсоподібні істоти та дикі коти,що боягузливо мявчали.Від несподіванки я з важчезним рюкзаком вистрибнув на той самий стовбур, з якого зліз.
Коли вся зграя одурілих створінь щезла вниз по схилу, я обережно начав досліджувати надра печери.І до мене дойшло, що
вона йде дугою в сторону,з якої я прийшов,а потім теж під дугою прямує вниз у протилежний бік і я можу так плавно зійти до підніжжя мису Айя.
Після надокучливо темної подорожі криволінійним ходом печери я вийшов на черговий схил над морем.Там я вовсю
навеселився.Надзвичайно тішило те,що можна було жбурляти чи зіштовхувати валуни й вони з різким запахом паленого
розганялись і довбались об завали з булижників та надаючи їм достатньо удару, щоб ці гіганські куски стрімголов чухрали
в море.Я влаштував самокамнепад! І був такий шум та сплески,ніби з літака бомбилося море.Але літаків,ані субмарин там не було.Це були безлюдні непередбачливі краї постійної небезпеки.
І я удостовірився в цьому вкотре,коли мої забави з валунами перервав справжній камнепад.Здавалось, ніби сотня альпіністів зірвалася з кручі.І тут я мусів прикритися рюкзаком,щоб мені не вибило дурь з голови.
Перечекавши небезпеку, треба було дозлізти з мису на бережок.Я вже навіть бачив,як після моєї валунової атаки берегова лінія з гальки вкрилася дзюрами.І коли я дозлазив, раптом практично на “рівному місці” я послизнувся, бо рівним спуск
менше за 35 важко було визначити впринципі.І коли я підслизнувся, то подер руку і якимось дивом крізь шорти (штани від спеки і куртку я зняв)-прорвав собі м’яз стегна разом зі шкірою на пів-сантиметра вглиб.А глянувши на долоню,замітив, що на ній з-за царапини вийшла кров’яна стрілочка,яка вказувала в напрямку мого руху.А знизу-цікаве криваве п’ятно.
Це було схоже на якийсь знак.
Нарешті на самим морем лишалося трішки злізти по скелі і пройти повз вузьку тріщину і по звуженню добратися аж до морських хвиль.Але камінь був вологий, ноги сковзали і я практично впав на останній сантиметр тріщини.Стрілочка на
долоні проявила себе пісвідомим позивом не ступати ані кроку далі.І я зашугався пробувати ще раз зійти тудою.А неподалік як раз був простісінький шлях крученого зходження повз яри-до самої води.Я стрибав по осипаній береговій лінії, вкритій валунами.І вже при самім морі зустрів вреднющого краба, що спробував підщемити мене клешнями.Я вхопив його,розмазав йому голову й почав смоктати з мяса цілющий “бульйончик”.Решта крабів не стерпіли екзекуції й розбіглись у водорости.Я пірнув в море метра на чотири.Але не розрахував з киснем, жадаючи зловити свіжого рапанчика, й коли випірнув, то запаморчилась голова до втрати свідомости.Я секунд десять перебував у летаргічному сні і за цей час наковтав повний шлунок соленої ропи.І це харило,бо прісної води тут ніде не було.Я похнюплено виліз з моря й сів на гальку.
Кружляло у голові.Крутило у носі.З вух капала вода .Треба оглянутись назад уверх і глянути на свою працю.Ось там,де чорніє крапочка - вхід у печеру з якої мене атакували різні тварі ...Там-росте виноград-звідси майже не видно....Лівіше стримить непрохідна скеля.Справа-кам’яні завали.Тут колись був землетрус і частина мису пообвалювалась.Уявляю,який гуркіт і запах паленого від зіштовхувань брил одне до одного тут стояв.Але пахучий ялівець зарах пах набагато інтенсив- ніше. І моя уява на рахунок паленого валуна не йшла з цим ні в яке порівняння.Реальність завжди перемагає додумане.Я підпалив сірник коло ялівця,він загорівся,але не постраждав.Зате я підсмажив вогнем на колючці якогось гризуна.Смак його був неперевершений.Череп гризуна я відполірував й вдягнув на оранжевій ниточці собі на шию поруч із компасом.Це мав бути не талысман а символ мого напруженого настрою.Я підрахував, скільки раз я вже міг загинути і вийшла чимала цифра.І щоб справді не загнутись,я негайно продовжив шлях.
Єдине,що при березі містило прісну воду-синя ожина і огірок-пирскач,який ріс тут всюди-і на уклонах, і вище берега.Але він був твердий, гіркий та стрілявся насінням й замазував мені шорти.Чайки осторонь мене пронизливо жалілися.Баклани гелготали,мов гуси.Але і ті,і ті були недосяжні для пострілу,тому про запашний пташиний жир на обід довелось не мріяти.
Обійшовши берег,я вкінець впевнився в одному дуже гнилому здогаді-скелі навкруги долони,в яку я зійшов, притискалися впритул до води!Там не вплив пролізти було нереально.Я був у суцільній пастці.І не випливеш звідси, бо без рюкзака,що втоне, я далеко не зайду.І не вернешся зворотнім шляхом - тудою навіть злізти по винограду було смертельною затією.
Я згадав,наскільки важко було добратися сюди,зійти до моря,і що це все дарма.
Померти з голоду й спраги у такій пастці-дуже ганьбливо,..але неминуче.Я у відчаї поплентався по берегу.Й наткнувся на мікроскопічний потічок,що cнував з-під каменю.Я мусив з півгодини копати,щоб утворити чималу калюжку,в яку і занурив всю свою голову.Мене огорнуло розслаблення і депресивна радість.Від спраги,принаймі,уже не помру.
Два дні підряд я думав,як мені вибратись із цього місця.За цей час я пережив приємнi вечори,коли я купався у світлі марса та падаючих зірок-метеоритів.Червоне світло червоної планети стелилося по морю, а півмісяць серповидно виявлявся в цупких хмарах.Але все-ж на ранок хотілося їсти,хавчик кінчався,а нового годі було дістати І це навело мене на думку, що не тільки
мені важко знайти їжу,а й иншим місцевим тваринам.
Я згадав одного ссавця, що міг вивезти мене звідси, але його зараз не було поруч і це засмучувало.Я пошарив рукою у кишенях куртки й відкрив коробок.Каракурт жив і процвітав.Але був напевно голодний.Я хапнув вільною рукою якесь крихітне створiннячко i пхнув його у коробок.Каракурт тут же атакував його.Я запхнув коробок назад.Нічого путнього в
голову не йшло.
І тут на думку спав инший ссавець,бо він якраз пропливав зі зграєю мимо.Якщо я якось його би підманив,то можна
скористатися цим шансом,але надій було мало Я цілий день виловлював бичків та скатів,благо пістолет міг “гарпунити” і під водою.Мені таки вийшло наловити трохи,але патрони були майже на нулі.Тоді я з’єднав свій улов шнурівкою й витягнув це все м’ясо на пятнадцять метрів від берега,другий кiнець шнурiвки закрiпивши за кущ.І через пару годин, коли моє терпіння катастрофiчно трiскалось,до скатів наблизився чималий дельфін.Я хутко підтягнув шнурівку з мясом до себе, і тому дельфін опинився майже коло моєї руки.Тепер я,ніжно погладжуючи цю тварину,легесенько залiз йому з рюкзаком на спину. Залишалося лише,кидаючи поживне мясо перед дельфіном,заманити його східніше по морю до того місця,звiдки би можна було без складнощiв вибратися.Приходилось швиряти бичкiв якнайдалi,так як їх було мало,й очiкувати що дельфіну обридне підгодовування й він піде під воду,потопивши таким чином мене.Тому я був блідніше за мерця,коли досяг цілі.
Далі йти стало легко і весело.Я оглянувся назад.
Тепер дельфіни-мої найкращі приятелі після Торчика.
Гори вже йшли подалі від моря з мису Айя й він скінчився.І якось тиждень згодом я собі сів з’їсти суниць і перепочити-на сиру землю й.... ошарашено мотнув головою-на мене сунули Кусь та Гризь.Вони величаво вели Торчика і тріумфально несли ошийник.
Вигляд у них був зовсім нехороший.Я навіть не вспів навести на них пістолет,встиг лише витягнути з камуфляжної куртки коробок з каракуртом й завести руку з цим коробком за спину.Кусь навів на мене лук, а Гризь сів навпроти мене.Раніше він здавався мені агресивним й психованим,але саме тепер я зрозумів,що поряд зі своїм начальником він милий нешкідливий плазун.
Кусь остервіло капав слиною й ревів що не простить мені,як я вбив ящірку у ялівцевих зарослях.І що навіть не відпустить мене після того, як я допоміг ящерам знайти шлях в сторону Білорунії.Виявляється, ящери та їх племена давно вже хочуть вибратися з oколиць Туманного хребта.І виходить це в них слабенько.Тому що як навкруги Хребта стоять непрохідні кручі.А шляху звідси підземним поїздом ящери в принципі не знають(а я їм цього так i не сказав,сволочам).І жителі Тухлої громовки утаїли цей секрет бо знали-плазуни народ злющий.
Тому коли їм підвернувся я-“той що йде на схід”,як твердив Кусь,то ящери вирішили спробувати невеличкий шанс.Кусь аж голос надірвав,гремлячим риком сповiщаючи мене,що ми з Тором невідомо як i вижили в лiсi Але якщо теоретично нас би чекав успіх, то у Тора, якого мені навмисне дали з собою, на перламутровому ошийнику був вшитий датчик.Тору було за допомогою тортур заборонено давати знiмати його-ящери потайки його так натренували втiхаря, поки я ловив для инших собак рибку.Та i собаки були ящерам вже нi до чого,це все було для заморочення менi голови.Кусь присів i продовжив розповiдати.
І Торчика ящери навчили,як начепити датчик мені на рюкзак,якщо Торчик не може йти зі мною,тому ящери бачили багато чого,що я далі робив,в тому числі як познущався над ящіркою.Кусь так жалів її,що з ока в нього капнула скупа сльоза,а ричати на мене він став ще більше.
Ящерам лише було треба щоб ми(чи я) якось добралися до кінця мису Айя(де Кусь і Гризь ніколи ще не бували і ніколи не будуть з-за тамтешніх небезпек),а локатор покаже найкоротший путь ящерам кудою з пiвночі можна по дуже карколомним стежкам спробувати добратись на клич локатора.Ми таки справились з “завданням” і Торчик вмираючи зі спраги виліз з печер не надто далеко від кінця мису.Там його чекала прісна вода...Та злий Кусь з Гризем.
Ящери були задоволенi.Їм напряму допоміг я добратися сюди я і почував себе лажово.Тепер це плазунове плем’я вийде назовні Туманного хребта і наробить шкоди.
По суті,я ящурам не був вже потрібен.А Торчик був одним із їхніх кращих псів,вартий всiєї зграї,яку я дарма кормив.Кусь вдягнув на Тора ошийник,як на потрібну і корисну їм істоту.
Його вони залишать в живих, а мене зхрумають.Ящери ранiше i про цей факт збрехнули,що такого мяса не їдять,щоб я не побоявся виконати їхній скоростиглий план,що на ходу вигадав Кусь.І як вийшло - крайньо успішний план.Я вивів ящерів саме туди,куди треба.Кусь закiнчив ричати i мовчазно встав.
....І ось ящери обидва наводять на мене луки.Але я з відчаю відкриваю коробок і викидаю руку з ним в сторону ящерів.Ефект був дуже цікавий.Справа в тім,що павук був застарий і коли б я кинув його одного то ящери б відкинули його й пристрiлили мені голову.Але павук чомусь до того був “вагітний”,і за деякий час встиг наплодити цiлий клубок діток.
Дiточки павука,пронесшись в повітрі,рясно окропили обличчя Куся й впали на праву руку Гризя.Кусь навіжено ойкнув та без ознак життя шльопнувся на траву.Гризь панiчно став змахувати павукiв з правої лапи. Його плазунячу мордяку перекособочило вiд безсилої люті.Тор налякано втратив орієнтування-його старі справжні хазяї були зараз ніби вже не при справах,а я не був достатньо вагомий для Торчика Але пес так звик до мене, що вдячно пихнувши грудкою Гризя, бiжучи до мене,вiн дав до нього сiсти й я чимдуж скомандував йому тікати звідси якнайдалі.На схiд гори потроху починали танути, зменшуючи висотнiсть.Тільки за горизонтом далеко на півночі Білорунії виднілися кіптячі вулкани.Наближалася рівнина. Клiмат знову почав різко змiнюватись.
Тепер він став помірним й дещо суворим.Пройшовши останні вершини Туманного Хребта, ми розпрощались із ним,на прощання трохи вгрузнувши в залишки колючок,ялівцю,та жерепа.І рись ми зустріли-але на щастя вона була сита.А на останній високій точці ми угледіли Кольорове море.Древні легенди торочили, що це мав бути небесний океан блакиті,
зелені,й червонизни.І я зрозумів що тлумачили легенди-вони стосувалися цієї титанічно великої чарівної веселки!Милувався нею я цiлу годину.А Тор чомусь на неї скавулів,мов на місяць.
Ми знаходились на горбкуватій місцевости,вкритій дубами та грабами та иншими зимостійкими деревами.В нас в дорозі вже не було майже клопотів-після гір йшлося надто легко й рівно І від звикання до висоти тут створилося для мене щось схоже на клаустрофобію.Мене почало психологічно тошнити А Торчику було все одно.І навіть не все одно-а класно, тому що з нього я зняв остогидлий датчик-ошийник,що тер йому шерсть.І обличчя Торчика осяяла собача усмішка.
Ось на горизонті південна Білорунія-ще кілометрів з сімдесят(відстань я оцінив,залізши на верхівку дерева).
Перед нами постали дивні голі гірки з проступаючими вапняними відкладеннями де іноді проглядалися й шматки кременю.
Трохи пізніше виявилися маленькі озерця,з’єднані протоками,де зростала довжелезна бадилина.А невдовзі почався дуже приємний ліс без бурелому йти по якому Торчику було одне задоволення.І де стовбури буків були як колонни.
Ліс уже весь пожовтів від осінніх днів що минали стаючи золотистим.
Через пагорби на схід!Їхати на Торчику суцільне задоволення.
..Але от всі можливі горбки обриваються й ми є у царстві абсолютно плоскої південної Білорунiї.
Смердючі булькаючі болота встеляють цей край і цілі армади комарів носяться тут,грозячи висмоктати всю кров з випадко- вого мандрівника.Повзають болотні черепахи,з яких такий смачний вечірній суп й вужі,що сильно змахують на гадюк і тому нервують,снуючи туди-сюди з крейсерськими швидкостями.
Багацько хижих соколів намагаються видерти мені очі,але всіх їх я відганяю ножем.Прийшлось і продиратися через хащі з маленьких березок- що було майже непосильно.Це був справжній бар’єр, де вмерти вiд втоми можна було запросто.Ми просунулись по березняку за шiсть годин десь тiльки 14 кiлометрiв i були вимотанi до безмежжя.Але зате намилувалися на чудовi орхiдеї,що тут росли.
І ось в нашій важкій дорозі ми дойшли на величезне озерне плесо найбільшої водойми з Здорових озер.Я з Торчиком
ввечері сів вiдпочити на бережку й заварив смачнющий транквілізаторний чай з трав,що я зібрав за весь час мандрівки-звіробій і мята з кращих місць Карпатських руїн, з Кримського астралу набрав кизилу, чебрецю з лісистих горбочків й богульника з навколишніх боліт.Чай пробивав мене на сміх,а Торчика на пустощі,коли я налив його Торчику в миску разом з м’ясом черепахи.Для цього псища було не жаль однієї з своїх двох мисок.Я зробив з обривка гумки рогатку й грудками
землі прийнявся збивати метеликів що глупо летіли на вогнище але я не рятував їх,бо землею їх придавлювало до пожовк- лого листя насмерть.Дуже хотілося спати,але було чомусь передчутливо тривожно.
Ми були на краю чудового озера Свитяжна-кримна,дальній кiнець якого непросто споглядався оскiльки озеро було громадне i навiть мало острiв.Инколи у його глибинах виникали водовороти,отож плавати в сторону острова було шкідливо для життя.
Але ми і не пробували туди плисти i спокiйно хльобали чай.Але прийшлось плисти.
Торчик загавкав.Бо нізвідки раптом на нас з тіней очерету вилізло двоє якихось неприємних осіб.
Мерзенно виглядаючи, цi двоє були кремезні та небезпечні.Вбрані вони були у сірі шкірянi тулупи і чоботи.Їх масивні кулаки бовталися в повітрі.Вони помітили,як ми варили черепах і почали “знайомитися” з нами, весь час згадуючи про якусь різанину та погроми у навколишніх селах кількадесят років тому-згадували “славне” минуле.Це видалось мені дуже підозрілим,але я уважно слухав,і не моргнувши.
Зарослі мужики розповідали переважно якусь дрянь та пагубні речі, але під кінець представились місцевими лісниками
додали, що ми дарма зараз варимо черепах, бо це неповага до кодексу лісу і що треба заплатити штраф і несли ще тому
подібні бридні.Мужики були дуже п’яні,але соображали дуже добре - це відчувалось.Я вирішив за ними прослідкувати.
І відвернувшись в сторону озера, я непомітно роз’єднав датчик на бувшому ошийнику Тора,зробивши одну його половинку радаром,а другу половинку об’єктом локацiї.Як я і очікував,мужики удруге “ввічливо попросили” заплатити штраф.І я дав їм ошийник Тора.Вони задоволено,але похмуро віддалились у гущавину сосен.
В цю ніч ми з Тором не спали-адже вночі на нас могла бути засідка.І радар справді засік цих покидьків.Вони крадькома пробиралися до нас.Але їх було не двоє,а десятеро!Я миттєво зібрав всі речі в рюкзак, вдягнув його на спину i наказав Тору зайти в воду.Ми мусили спішити на острів.Коли ці “вбивці з озер” дорвалися майже до нас, я чотирма пострiлами вклав двох із них.Решта витягнули двоствольні рушниці і автомати!Тор навiть не очiкуючи моєї команди,поплив озером мов тунець.За нами навздогін захлопали вистріли.Нiби хтось давав салют-так голосно i кучно по нас намагалися влучити переслiдувачі. Навіть хтось шмальнув з міномета,але снаряд тільки проглушив рибу в воді метрів за десять від нас.Ми вiдiрвались.
Тору було важко нести мене на собі, острів був далеко й водовороти закручували пса й топили,але він витягнув мене на острiв, обезсилено лiгши на землю й висолопивши язик.Ми мали надiйно заховатись.Я спорудив невеличкий блiндажик,
де ми з Тором i знаходились наступнi два днi.Я не помилився-нас таки намагалися зловити.У наших переслідувачів були моторні човни!Ними вони обпатрулювали все озеро намагаючись догнати нас.Вкінець це їм набридло і вони висадилися на
наш острів залишивши човни на дуже старому пірсі.Бандити були голодні і злі Тому на третій день в обід вони зробили
велике вогнище за сто метрів від пірсу.Там в них були і палатки.Я знав що на човнах а потім невеличкими групками по двоє
вони нас знайдуть за будь-яких умов.Тому виходом було знищити якось їхні човни.Ми з Тором тихесенько підібралися
до човнів зі сторони озера,але нас чекав охоронець,що мав стежити за ними.
Ну і я сказав Торчику зайти ззаду бандита, а сам вискочив перед ним і неголосно обклав його матєршиною.Офігєвший
бандит вихопив рушницю,але Тор ззаду кинувся на нього і перегриз горло.Фонтан крові залив пірс.
В нас було обмаль часу і я розмістив чотири патрони на підпорках пiрсу заклeївши їх скотчем На патронах я натиснув на спеціальну кнопку самознищення-в нас лишалося дві хвилини часу.
Опісля я відв’язав човни і завів їх під пірс- лишилася тільки хвилина.Я сів на Торчика й вистрілив в сторону табору бандитів.
І ми чимдуж відплили геть.
Розгнівані мерзотники здолали стометрову дистанцію за дванадцять секунд, але це їх не врятувало.І коли троє з них залізли під пірс за човнами, вiдбувся вибух і їх накpило кількома центнерами сталевого пірсу разом з човнами.Всі вони булькали зараз на дні.
А ми давали драла зі всіх ніг!!!!Нас будуть пiсля такого,що ми натворили, наздоганяти до останнього видиху,аби вбити.
Без зупинки лапи Тора йшли дві доби.Я ж сидiв на ньому i виглядав можливих бандитiв.Нiкого не було.Рюкзак ненависно давив менi на спину,але ще важче я давив на Тора.Тому ми зробили привальчик.Вже осiннiй лiс посилав на нас мiрiади пожовклих листочкiв-ми купалися у них.
Ще тиждень Тор і я йшли у постійній напрузі, вночі нам не спалося.Ось і погода замерзла до нуля градусів4. Озера прогресивно вкривалися кригою,але болота нас все-ще затягували.Всі звірі поховалися і нічого було вполювати,тим більше, що патронів лишилося тільки два.Макарони були практично на нулі,а ніяких селищ не було.Пустота i природа.
І тут у мене трохи не стався розрив серця та барабанної перетинки-коло нас взірвалося все,що можна і за cекунду виникли ями.По нас валили з артилерійської установки!З-за дерев по нас гасили з усіх можливих видів зброї-і стовбури кількох кленів,що були за нами,зрешетило.А ми петляли,намагаючись,уникнути кулі чи шрапнелі.
А тут не ззаду,а навпроти нас виявилися лучники-це були ящери!
На нас йшла облава-це агресивно витало у повітрі.Ми не знали куди дiватися всю наступну добу.Ліс аж сяяв вночі і вдень
від колективних залпів по нас.
Здихаючи, ми з Тором вискочили на якесь село(а я вже не мав можливости їхати на ньому і драпав самотужки,бо так ще можна було уникнути шальних куль,що летіли на висоті людського зросту).
Там ми зовсім одряхліли і нас врятувало те що ми забилися в якусь непримітну двоповерхову хату на чердак..
Там ми знайшли старе вялене сало і ненажерно упліли його.Але страшенно захотілося пити і ми спустилися на другий
поверх. Там на нас уставилися якраз ті двоє бандюг, що ми вперше зустріли.Вони якраз опинилися тут,коли село почали
обшукувати, шукаючи нас мертвими чи живими,щоб убити напевне.Вони не довго думаючи вихопили з пiхов довжелезнi ножі й стали штрикати ними по Торові Але пес увернувся і плигнув одному з них на шию.
В другого я одночасно всадив кулю в горло.Бандити осiли на пiдлогу,роздрискуючи кров’ю на стіни.З першого поверху почувся шурхіт-там були ще вороги!Ми з Тором забiгли з коридору в кiмнату,завалену меблями і знищену мародерами,як і решта села..Там я підпалив cірником якісь папірці, що були розкидані кимось усюди і ми вистрибнули у вікно з другого поверху. Підпаливши кімнату,я не дав вбивцям стрибнути за нами і виграв трохи часу.
От так голоднi i спраглi ми вискочили із села і понеслись геть за ще одне озеро.Я зробив вогнище і підпалив ліс, щоб врешті відірватися від погоні.Село і все навкруги задиміло і створилася вбивча температура.Ми не встигали втікати як нас наганяла теплота що аж підсмажила мені волосся.
Ми були вже за лісом.Тут було ще одне село.Ми зайшли у першу ліпшу хатку і нас зустріла якась бабця що вилізла з якогось сховку.Вона навіті і не питала хто ми,тільки здивувалася чому ліс горить.Я їй пояснив.
Можливо це я зробив дарма, бо звiдкiсь з-за шаф та сундука вилiзло четверо кремезних мужикiв таких неприємних,як і бандити в лісі.Їм я і мав пояснити вже чому ми тут і скільки нас,причому швидко,бо панькатись тут з нами ніхто не збирався Звичайно мені дуже мало вірили,бо ніхто ніколи(крім мене)не добирався сюди зі сходу.
Але у мене обличчя не було не мiсцеве і одяг чужинський і мене заслухали до кінця.
Довірилися нам тільки тоді,коли я згадав злих ящерiв,якi мало мене не з’їли.Ці люди знали цих паскудних тварюк вже давно.
Нам подякували,що ми створили заслон для наступаючих банд ящерів і вбивць з озер, нагодували нас і послали гонця,щоб
все село виставило оборону.На вулицю тут же викатило дві вантажівки з вояками.Мені дали слабеньку гвинтівку і cказали прикривати тил.Добре, що я умовчав, що саме ми привели банду сюди,инакше замість гвинтiвки одержали би по кулі в потилицю.
Пішов сильний лапатий сніг,стало люто холодно.
І через сім годин відбулася битва за село.Я вистріляв всі патрони з рушниці у тих, хто прорвав оборону,ніхто мені нових
патронів вже не видав,бо люди з села відступали!Хатинки злітали у повітря,мов картонні декорації.Усе тряслося і гупало.
Тому нам з Тором залишалося зриватися звідси і бігти далі на схід.
Калюжі замерзали від наступаючих морозів і дерева вкрилися інієм,стаючи чимось схожими на колючі кактуси-альбіноси.
Торчик навіть зустрів коло приземлистого горбка, між дубками, свого родича-вовка,але звірі на щастя розійшлись мирно.
Сива шерсть сіроманця вздибилась але атакувати він не став.Ми чимдуж побігли звідси.
І ось перед нами замерзлий ставок,в центрі якого стоять два обеліски.Ми заходимо на кригу.
Так,це є той самий портал яким,можна безперешкодно втекти звідси і закінчити мою мандрівку.Але ось з-за куща виринає
хтось дуже сердитий.Це був Гризь!!Лiва рука у нього була вiдсутня.Cаме тому вiн i вижив пiсля укусу каракурта, бо встиг вiдгризти собі лапищу.
Його трясло від люті.Він сказав,що нам живим не зайти в портал-тільки пошматованими і зрубаними у фарш.Гризь сказав, що нам краще здатис |
Правила
| +2 | Шедевр! Одно из лучшего здесь! |
| +1 | Понравилось |
| +0.5 | Что-то есть |
| 0 | Никак |
| -0.5 | Хуже чем никак |
| -1 | Отстой |
| -2 | Пиздец, уберите эту хуйню с Тепловоза! |
|
! Голосование доступно только авторизованным пользователям |
|
|
