Зовсім рідко, замість темних нічних проваль чи моторошно-беззв’язних видив, до нього приходили напрочуд гарні сни. Легкі й супокійні, наснажені якоюсь незрозумілою гармонією, вони непомітно підкрадалися перед світанком і йшли. А коло серця оселявся тупий біль, збентеженість, якась щемка туга, гостра жага прекрасного, хворобливе прагнення тиші, очікування чогось рідного, але втраченого. Він цілий день тоді почувався чужинцем у рідному, з дитинства знайомому місті – звичайному сучасному галасливому місті. Не впізнавав звичної дороги з дому на роботу й з роботи додому – під’їзд, гараж, дворик, чотири повороти (о, знов ці кляті гальма!) парковка, кабінет, перерва, обід, кабінет і все те саме навзворіт. Усе дратувало, пригнічувало. Він наче боявся заблукати, загубитися. Боявся, і чекав…
О, що з ним коїли ті дивні сни!..
Аж ось – ізнову:
…Узбережжя. Сріблясте вологе передрання. Тиша.
Якийсь чоловік, здається, то він сам, тільки по пояс голий, у самих чудернацького якогось крою спортивних штанях, зіштовхує у воду великого дерев’яного човна.
Шерех зілля. Шурхіт піску. Крижаним потоком обпечено босі ступні. Поштовх – і враз легеньке погойдування.
Він уже пливе довгою, химерно покрученою протокою, вибираючись до самої ріки. Пірнає під арку вітів. Дерева гублять у воду важкі краплі – длень, длень – й на голу спину – лусь! Він здригається й усміхається до себе.
Весло шепочеться з потічком, ритмічно занурюючись і випірнаючи. Обволікує тиша, огортає спокій. Лише попереду, де брама гілок розтуляє прохід до ріки, клапоть линялого вранішнього неба розколюється у неспокійному дрібнохвиллі.
Десь далеко, на тім, незримім, березі, у якомусь казково-патріархальному селі схрипнув і замовк невидимий півень. У відповідь йому , зовсім поруч, радо шубовснув важкий карась. В очеретах забилася перелякана качка.
І знову - тиша…
Тільки кола по воді розійшлися, торкнулися стулених квітів жовтого латаття…
Тільки човен ледь-ледь гойдається…
Тільки лускають сонні краплі…
Блукає безшумно прозорий туманець…
Спина в нього на цьому повороті протоки завжди(кожного разу, як бачить цей сон) напружується: перед самим виходом до ріки потічок перестрибнув і вигнувся над ним старий іржавий місток. Він, нахиляючись, пропливає попід мостом. Чути, як полатані дерев’яні борти шкребуться об поіржавлені сваї.
Ось-ось уже велика ріка.
Чути як дихає вітер…
Він прокидається, розплющує очі, довго дивиться перед себе, а тоді гукає до кухні, звідки солодко й терпко пахне кавою:
-Honey? I saw that dream again!
-The same?
-Yea. Big river and I go along it in a boat.
-Aha… Was water dirty or clean? Dirty water – is a bad sign.
-Clean! Blue! Wonderful! -кричить він, зістрибуючи з ліжка, і роздратовано думає : не те, не те, до чого тут знаки?
Він мовчки узуває м’якенькі “sleepers” і, пригадуючи, як ворушилися під прозорою плівкою води красиві волохаті водорості, починає новий день. День, видертий із зручної буденності…
…-Мамо, як ти думаєш, він оце запам’ятає чи ні? Це ж така краса! Га? Це ж рідне… То запам’ятає чи ні?
-Малий іще.
-Не скажи. Йому вже рік. У цьому віці у них усе – на підкорочку, як на плівочку, підсвідомо записується. Га?
-Навряд чи… Ну, ходи до бабусі, малесенький мій. От так! Топи-топ, маленький! Мо-ло-дець! Не плаче, не капризує, хоч і не виспався. Ну-у, давай ручку, і-раз – стриб до човника. От дивись: оце човник, водичка, вели-ика ріка: Дніпро.
-Ця-ця.
-Ой, ти мій розумничку, квітка – то цяця. Латаття. По-нашому, кубишка. Бач, все, все розуміє!
-Ма-а-а! Іхі-іхі-пхі...
-Чого ти злякався, дурненький? То півник! Ну-ну-ну, не плач, бабуся тебе любить. Набудешся ще з мамою… Без бабусі... Півник кричить людям: "Кукуріку, вставайте!" Отам-о – село, і він піднімає людей на роботу. Не бійся... От так-так, от так-так… О, а це рибка плюснулася. Карасик, чи короп. А оно, оно диви -качечка по воді поплила…
-Доню, а чи не легко ти його одягла? Прохолодно. Диви – туман.
-Мамо, він і так як полярник! А раз туман, то скоро буде й сонечко. Правда, котику? Любиш сонечко? Ну, присядемо на дорожку… Знаєш, мамо, а мені здається, що він не забуде, збереже. Це рідне, і такого більше ніде немає.
Воно ще прийде до нього, знайде, і буде з ним. Може й не так як є, не скоро, але прийде. Якийсь спогад, мрія чи що. Га?
-І до тебе, чи ні?.. Може б, не їхали, доню?Кому ви там нужні? Ну що вас там чекає?
-Не починай. Стільки вже говорено-переговорено, передумала уже все, що тільки могла. Так буде краще і йому, і мені. Ти от тільки скажи, чому відмовилася з нами? Могла б з нами?
- -А хто мене там жде? Тебе – твій Томас, а я? Я вже тут... якось.
- Пробач… Ну, ти з нами до міста, проведеш на пароплав?
- Ні, перевезу через річку, попрощаємося і - дододому. Нащо рвати душу собі й вам?
- Як знаєш… Ну, з Богом?
Човен, погойдуючись, проходить під старим іржавим мостом. Чути, як латані борти шкребуть поіржавлені сваї…
Велика Ріка тоді була іще тільки попереду… |
