-Оба, так ты с Киева?… Прик-кинь!… Я ж тоже – Киевский! Понимаешь? У меня там ещё мать,.. там, братья. Я ж і балакав у дитинстві босоногому по-вкраїнськи, віриш? “Як умру, то поховайте мене на могилі”… Хе-хе! Ну дела! Як там Хрещатик?
Водій дальнього маршрутного таксі радіє як дитя і появі молоденького гарненького дівчатка на першому сидінні поруч себе, і її ностальгійно–співучому цокотінню, й порожньому ще салону. Настрій останнього рейсу йде вгору.
-Ви о котрій від’їжджаєте? – запитує чепурне дівча.
-О котрій?.. Ха-га.. Так оцей… Как полный салон будет, так и поедем. А ты выйти купить чего хочешь? Так иди, землячка, без тебя никуда не тронусь. Не скоро ещё. Или ты спешишь?
-Не дуже. А скільки у вас коштує проїзд? – тонюнькі пальчики пірнають у гаманець.
-Рупь. Грывня. Та подожди, успеешь ещё заплатить, землячка! – простестує водій. - Щас с электрички народ подвалит. От как все загрузятся, так и будем платить. Добре?
-Добре, – всміхається дівча.
-Ты как, с центра?
-Ні, з Боярки. Знаєте, це електричкою або ж маршруткою…
-Та знаю, знаю! Шо ты мне расказуешь? Я ж сам - с Киева. Я его как свои пять пальцев! С закрытыми глазами экскурсию водить могу. Да, землячка, - водій збиває на лоба шапку-обманку. - Щас бы – за встречу, а? Ладно, ладно, шуткую. Тю, блин, жартую… Рад я просто. Знаешь, аж молодость вспомнил!..
Обидва тактовно витримали паузу – спогади ж усе-таки, треба на це зважати - а тоді:
-Молодість? А ви ж і не старі! Чого ви смієтесь? Так, так, правда!
-Ты глянь, какая коза! Вот те щас сколько?
-Сімнадцять.
-А мне – “двічі по вісімнадцять”. Тридцать шесть мне. Четырнадцать лет уже, как уехал я.
-Чотирнадцять? А чого ж ви… Пробачте.
-Спрашуй, спрашуй, не стесняйся!
-Чому ж ви… по-російськи говорите? Забули… українську за чотирнадцять років?
-Забув!? Х-хе-хе!.. Я – забув? Та я, если хочешь знать... Забув!.. А вообще, я не знаю, как там Боярка, я сам Святошинский, а от мы с пацанами с детства только по-русски… Оно, конечно, Киев – столица Украины, но и – мать городов русских. Точно? Х-ха-ха-ха!.. Ну ты продумай сама, с кем бы мне было по-украински базарить? В совковские времена-то? С училкой в школе? С бабками на базаре? На деревне у дедушки? Я его,украинский этот, и слышал только по телеку... Так только, иногда разве, по случаю… Хотя, конечно, “зараз все по-іншому: ми ж незалежні, самостійні”, все мы - патриоты… А ты чё, в школе с однокашниками - тоже по-украински “шпрехаешь”? Там, "нас багато, нас не подолати"? Гы-гы.
-Так. У нас україномовна школа-ліцей. Закінчую вже. Останній рік, - на очах ніби дорослішає, соліднішає дівчатко.
-А-а-а.. И шо, дома тоже?
-І вдома. У мене батьки – викладачі. І взагалі, наша родина свідома того, що ми…
-Та да! Естественно! Ну я…
Дівчина соромиться, але перебиває, щоб виправити незручне становище, у якому опинився співрозмовник:
-А як ви в Донецьку опинилися? Розкажіть, - і лагідно світить очима.
-О, та это долгая песня! Тебе куда? А, это конечная. Тада успеем, успеем тада...Та-да-да-да,та-да-да-да... - водій, наспівуючи, скошує очі через люстро на салон, де з’явилося вже двоє пасажирів, і продовжує трохи тихше:
-Это был целый роман. Любишь книжки читать? Про любовь там, про всякие приключения? Ну вот.. Если я закурю, ты как? Нормально? Спасибо. От щас… Ты-то сама тут зачем?
-У дядька весілля. У двоюрідного. Їду от… Ну розказуйте ж, цікаво!
- Ух ти, цікава моя! Слухай, - востаннє затягується й викидає недопалок у вікно водій. – Значить, была у меня девчонка. Мы с ей на концерте одной группы познакомились. Она сама - с Гидропарка. Девчонка - такая-растакая, умница-красавица, одета с иголочки. А папуля у ней - мафиоз. Я с ней познакомился, как раз это было, после того, как дембельнулся, с армии пришёл...Ты вообще-то не думай, шо я так, шоферюга, и всё. Я в институте учился. Экономики. У меня тёетка – в министерстве, брат - в охранке там же. Это я - так, перекотиполе. Не сложилось.
-Чому?
-Ты слухай, слухай, лялька. Всё через ту девчонку, - швидким рухом він закриває вікно і, обернувшись лицем до салону, кричить. – Оплачуем за проезд! – а тоді до дівчини:
- От щас, лялька, поедем — расскажу… Слушай, я вырулю, а ты пока прими денежку. Сдача вот, - запалює ламопочку коло люстра. – Спасибо. Ну от, слушай.
І він розповідає, на ходу сплітаючи для рожевих дівчачих вушок, дивовижну історію: про себе, благородного розбійника, “рыжего, честного, влюбленного”, і про неї, “принцессу мафии”. Про те, як постала проти нього - а хто він для них? – вся її сім’я, як перестрівали коло інституту та вдома, застерігали, попереджали, погрожували, як пропонували гроші, аби відступився. І як, врешті-решт, коли він поїхав на відробітки до задовбаного колгоспу, її видали заміж за якогось там “навороченого”.
- Ей отец на свадьбу «БМВ» подарил, хату против Белого дома, бабла отстегнул, чтоб, значит, забыла меня. Я её видел потом: идет, золото моёе, мордашку свою хорошенькую воротит, колясочку катит — типа не узнает! Ну, я не выдержал - и к ней. Догнал, говорю: я ж тебя, мол, не продал, не отказался. Шо ж ты, говорю, сделала с собой и со мной? А она так заплакала, стала, стоит, а потом мне на шею как бросится. Припала, стоим мы ,значит… Эх… А у ней тогда уже и дитёе было… Ну и решили мы тикать.
І тут він доточує, як шукали його: і “навороченый жоних”, и папашка її, мафіоз, як довелося йому втікати з Києва, самому і якнайдалі, - друзі вчасно попередили, а то б... Розповідає, як згодом і осів тут, у Донецьку.
Доточує, але обережно обходить, словом не обмовляється про дружину, яка насправді перетягла колись у вісімдесятих його, студента третього курсу, до себе в Донецьк, народила йому трьох синів. Не обмовляється про це, бо ж “принцеса мафії” куди як краща, цікавіша. Хоч і не його ця казка, а друга, однокурсника. Покійного.Мд-да... Обходить, бо дивиться у вдячні дівочі вічка й почуває себе молодим, двадцятирічним…
-Ну, усё, землячка. Приехали. – “газелька” зупиняється на кінцевій, зробивши плавний повільний розворіт. – Теперь тебе куда? О, так это ж совсем рядом! А рупь ты себе того… оставь, козочка. Не-не-не, и не угаварюй. Это тебе, кондукторский процент. На мороженко там… Бывай, зая. Счастливо тебе.
Із легким смутком дивиться він, як спурхує зі сходинки на темний асфальт і обходить плями снігу тендітна кияночка, й не втримується:
-Слухай, зая, - висовується він у двері до половини, - ты б може завтра со мной это, покаталась? Кондуктор ты – отпадный! Хоть кружочек-два, а? Если ты тут надолго, може б нашла пару часиков? И подработала б заодно, а? – але похоплюється і додає, вибачаючись. – Шуткую. Тю, блин, шучу. Ты не подумай ничего. Счастливо тебе, куколка… На добраніч. Солодких тобі пресолодких снів. |
