Екзістенс
Майстрам виживання ,“героям”
початку 90-х, їх перемогам і поразкам,
присвячується…
Цікаво бути. Цікаво усамітнюватися.
Перебігає по шибках осінній дощ. Вологе листя блимає від спалахів блискавиці й намагається, притулившись на мить до вікна, зазирнути в вічі. На що воно схоже, це відживаюче листя? Очі? Обличчя? Долоні? Що на хвильку вирізьблюється на склі- темно, тривожно - й лине за вітром? Що стукає, але не увіходить? Цікаво…
Увесь світ рухається, а ти лежиш і просто відчуваєш його пульсоподібні скорочення: грім – спалах – рух – шепіт – стукіт – грім, і все спочатку. Флігель, хай сирий і холодний, але ж прихистив від негоди. Цей флігель доволі дивний. Сірий, як дощовий вечір, він живе власним життям: шурхотить рештками шпалерів, порипує горищем, сумно плаче якимись шпаринками на сльозавих стінах, дзюркотить струмочками іржавого крану. Звідси б для більшої романтики слід було прибрати кран (а втім, що кран – увесь трубопровід!), газову плитку й колонку (все одно не робить), електрику, а натомість скласти пічку чи комин, чи просто якусь штуку з грубкою, купити свічок, “керосинку”. А ще принести б двійко мишенят, запустити цвіркуна, вселити на горище кажанчиків – хай живуть, так краще, відповідніше. А самому, поробивши усі ці корисні справи, лягти б і спочивати, і лежачи дослухатися, як працює дощ, іржаві петлі, протрухлі половиці, мишенята… або цвіркун, якщо буде палати грубочка. Отак от:
-Вечор, я помню, вьюга злилась,
на мутном небе мгла носилась,
луна, как бледное пятно…
Чи ні, краще так:
-Буря мглою небо кроет…
Утім, недавно я дійсно працював, робив корисні справи: перекладав рішуче безконечні, як життя, папери, підписував щось сам, а щось носив на підпис крикливим “начальствам”, обурювався(“де поділася кругла печатка” й “коли тут буде порядок”), телефонував, домовлявся про щось, удавав велике цабе, пив каву, нишпорив по Інтернету, грався “по сітці”, а потім тиснув руки – усім і якомога шанобливіше, хоч це й не допомогло втриматися на роботі - , наостанок пояснював прибиральниці, що на столі у мене чіпати нічого не можна, табу, і йшов додому. Надворі мене чекав вечір, таксі, магазин, квартира і… приватне життя. Потім,коли поменшало грошиків,- тролейбус, а за зупинкою і парканом – флігель… От воно, життя – се ля ві.
Може піти й увімкнути якесь кіно? Бо так лежать і слухають дощ лише рефлексуючі типи, на ґатунок письменників та ідіотів… Ввімкну, сяду, витягну ноги й… по суті, так само дослухатиму дощ, власний живіт, і дикі думки?
Д-да,.. не варт. Правда, можна б і чайку, але… Від перестановки місць доданків сума не змінюється - математика початкових. Зараз би оте страшно веселе, як у початковим, радіо – де ж то, де ж то… Не хочу я чаю. Краще так. Тим більше, злива уже не шепоче, а кричить. Що там кіно, коли гілка, незграбно зібгавши листя в кулак, б’є у вікно. Життя б’є ключем, і все гайковим, і все по голов…
-Бдрз!!! Бдз!!! Дзинь!!!
Оба-на! По-моєму, розбили мені вікно. В прихожці десь чи на кухні? А, по барабану! Напливе зараз калюжа води, з листям, скалками, з моїм рідним хатнім брудом, ще вітер чого-небудь наносить – от і буде що завтра робити, приберу. А то зовсім безробітним став. Х-ха! От і буду зав…
Бдрз!!! Хруп! Хруп-хруп. Голоси?
А, так то мені не гілка шибку виставила? То мені добрі люди гахнули у віко і ходять по хаті? Жит-туха! Зовсім весело! Цікаво, що вони хочуть у мене знайти, ці юні сурки? Хіба піти помогти? А, хай шукають. Сюди вони навряд чи зайдуть. (Тут колись була прибудована душова чи банька, не знаю, а я собі сюди втулив ліжко й утнув спальню з віконечком під стелею, як на зоні. Сарай сараєм.) Тим більше, тут зачинено...Хоча, по правді, флігель колись теж було зачинено, але ці раціональні хлопці знайшли собі вхід… Нічого, пошукають-пошукають, що їм там треба, і знайдуть вихід. Х-ха-ха!..Почекаємо...
Ну, що вони там?.. Обридло чекати… Добре, хай кожен буде займатися своєю справою: вони – лазитимуть, я – спатиму. Шкода, що вони не прийшли раніше – випили б разом: і мені було б менше, і їм веселіше, а так… Хай тільки не дуже тупають, археологи. Завтра розберемось, що ви там відшукали.
Дощ заспокоївся. Вряди-годи зривався краплями з пожмаканого листя, яке зморщеною долонькою ніби намагалося притулити розбиту шибку. На місто сіявся сон. |
