Неначе подих.
Наче зірка,
Що з неба зірветься вночі.
Мов відголосок забуття.
Світання вересневого ранку –
Любов моя.
Моє кохання,
Що груди здавлює зарання,
Що наче пошепки кричить.
Це почуття із мимоволі
В саду розбуджених пісень.
Неначе пісня тої долі,
Яка давно була в полоні,
А зараз – вільна.
Це – як день.
Як посмішка.
Як звук дощу.
Сміюся, плачу і кричу.
Оце любов.
Така різноголоса.
Прийде весна,
Покриють трави роси..
Настане час, і я тобі скажу:
Лишаймося назавжди разом. –
Я ж дивно так тебе люблю!... |
