я маленька холодна квітка, що тягнеться своїми пелюстками до найменьшого, ледь помітного, тепла. байдуже що є джерелом. ніяких думок. самі відчуття. ось, у напівсні, моєї свідомості торкається промінчик. і, ще не розуміючи, що й до чого, починаю поволі простиратись до нього. неначе у тумані, користуючись лише внутрішнім, знаходжу єдиний вірний шлях. насолоджуюсь кожною миттю. несуттєво - п'ять секунд, чи вічність. я знаю що буде потім. але важливо тільки зараз і тут. я лину за течією, що виносить мене на поверхню. пещусь у хвилях насолоди, і відчуваю як стаю частиною. починаю розуміти кожен напіввідтінок, кожну ледь відчутну вібрацію. розчиняюсь у цих почуттях. вбираю тепло, пропускаю крізь себе, і повертаю назад. душа зливається і дихає на одній хвилі, а серця пульсують як єдине ціле. я перестаю існувати, і починаю жити. зростаю. перетворююсь. бачу відразу весь світ. лину над ним, упиваючись всією його красою, різномаїттям і неповторністю. стаю цілісним, заповнюючи кожну шпаринку. спізнаю...
але там, всередині, у найдальшому закуточку, завжди живе холод. якийсь час він спокійно спостерігає, фіксуючи кожну мить, і, розчленувавши на окремі фрагменти та приклеївши до них правильні ярлики, розкладає по пронумерованих полицях. однак згодом починає проростати, оціпеняючи клітину за клітиною, частину за частиною, повільно заповнюючи собою все єство. рухи стають різкими та незграбними. думки, що викристалізувались із відчуваннь - важкими та похмурими. світ навколо береться мереживом тріщин, і розсипається на кольорові клаптики, які мляво спадають вниз почорнівшим ошміттям. логіка неквапом прорізає у відчуттях отвори, крізь які повільно виточується душа. почуття заклякають, і, від найменшого недоладного ворушіння, розлітаються на безліч дрібних гострих скалок, що проштрихують серце наскрізь. все мертвіє. зів'явша рослинка, яка ще мить тому була легшою за повітря, наливається отрутою, і плавно повертається на дно. у звичну сутінкову прохолоду... |
iGor