І чому на землі ніде нема кімнати для плачу, де люди могли б збиратися та плакати разом? Якщо б вона існувала, то вона б ніколи не була зачинена. Туди могли б приїжджати люди зі всіх країн світу, щоб нарешті виплакати всі ті свої сльози, які збирались роками.
Чому ніде в світі нема кімнати для плачу?
Як щоб ця кімната існувала, то можливо в світі на декілька війн стало би менш. Можливо в світі стало би менше самогубців, вбивць, наркоманів... Кожен день я їжджу в метро та дивлюсь на очі, які хтять плакати. Кожен день ці очі тремтять, бо вони борються за право на сльози, але ми їм не дозволяємо. От якщо була б кімната...
Але її нема. Отож ми не можемо плакати у метро, на роботі або вдома. Лише десь глибко-глибоко у середині е щось, що плаче кожну ніч, та ми ховаємо свої голови під подушки. Де ж ця клята кімната, бо я вже не можу...
Четверта ранку, неможливо дихати, бо заснув під подушкою. Коли це вже скінчиться, бо набридло. Через декілька годин знов метро, знов робота, люди, та знов ця боротьба. Якщо б існувала кімната для плачу, то я б в загалі спав би без подушки.
І чому на землі ніде нема кімнати, де люди могли б просто зібратися, та відкрити свої очі?
На землі є багато замінювачів: консультанти, психологи, астронавти (або астрологи, не бачу різниці), та все це не те. Я не хочу розмовляти, я не хочу нікого слухати, я просто хочу плакати, в колі тих, хто теж цього хоче.
Одного разу в метро, я підіймався на гору по ескалаторі, поряд люди спускались з гори. Я дивився на них, а точніше, на їх очі. Там була дівчина, десь мого віку, довгий шарф був замотаний навколо обличчя, а довге біле волосся падало на лице... Її очі були червоні та мокрі, і вона дивилась на мене. І тут я зрозумів, що на справді, немає і не може бути ніякої кімнати, бо я не можу зупинити ескалатор. |
