…Він мовчки стояв і дивився…
Вона, як завжди, зустрічала його з роботи…Приходив втомлений, роздратований, але ніколи не показував їй цього. Це тендітне створіння було єдиним, що надавало йому сили, змушувало серце битися, змушувало рухатись далі...Дощ спустився краплями з небес, осінній лист впав на асфальт, так і не пожовтівши,--процес його старіння не завершився, та все ж він впав, покинув рідне середовище, розбився, завершив свою оду, так і не дійшовши до кульмінації…Природа не досконала і ніколи не можна передбачити те, що трапиться наступної миті. Принаймні не завжди. Зірки часто згасають не запалившись, люди часто вмирають не поживши…
Зайшовши в кімнату, побачив лагідну посмішку, ніжний погляд, відчув биття рідного серця. Підійшов, пригорнув до себе, трепетно обійняв...Вона заснула, він ще раз поглянув на неї, поправив її ковдру і вийшов…Дістав сигарету—ніколи не курив при ній: вона цього страшенно не любила…Прокинулась, вийшла з своєї кімнаті, підійшла до нього, грізно подивилася на сигарету, тоді на нього, тоді знову на сигарету…Він так не любив отой її погляд спідлоба, коли на юному чолі з*являлися зморшки…
Їй було 5 років. Вона була звичайною дівчинкою—любила барбі, мультики і морозиво. А ще вона любила свого батька. Точніше, вона любила його понад усе. Матері у неї не було—померла при пологах… Вона була веселою та енергійною, як і всі інші діти її віку. Завжди зустрічала свого тата з роботи, усміхалась йому, обіймала…Але не цього разу.
Йому було 32 роки. Він любив її понад усе ще з моменту їх зустрічі, точніше задовго до того. Вона була його дочкою…маленькою дівчинкою, яка завжди зустрічала його з роботи, дарувала посмішку, обіймала…Але не цього разу…
Він мовчки стояв і дивився… стояв і дивився у вікно…Там, надворі, поступово зникав сенс його життя, там, серед осіннього листя і натовпу стояла маленька чорна труна, у якій солодко спала його мертва 5-річна дочка… |
