я йшов трасою, що на ковель.
проминув два супермаркета,
дві автозаправки
з цілодобовими магазинами.
коли напиваюсь,
я люблю ходити додому пішки.
декілька кілометрів від сусіднього міста.
на моєму шляху є улюблене дерево.
тополя.
гнізда ворон у її чуприні
завжди зупиняли мене,
змушували дивитися вгору.
як вони там, під місяцем,
на який я дивлюсь,
під зорями, які я не рахую,
на моїй землі?
сьогодні замість тополі
я побачив пеньок.
воронам тепер ніде жити.
що, рідні мої, докаркалися?
ідіть ви, доброзичливці,
меценати, що дарують крихти хліба моїм воронам;
ідіть ви, впевнені, сильні чоловіки,
ті, хто знає, що потрібно робити,
аби не мати паяльник у сраці;
ідіть ви, екологи,
захищайте далі свою примарну планету;
ідіть ви, письменники,
заробляйте на своїх книжках,
плетіть собі светри із власних вен
і жіночого соромітного волосся;
ідіть ви, патріоти,
ви гарно говорите, але погано п’єте,
і це насторожує;
ідіть ви, художники,
малюйте ворон у своєму уявному небі,
над своїм уявним полем бою;
ідіть ви, батьки дітей,
котрі не помітять,
що воронам ніде жити.
я йду трасою, що на ковель,
і біля мене зупиняється дівчина
на роздовбаній хонді
(її поворотники
дратують мене, —
могла б і не вмикати о першій ночі).
питає, куди мені.
— та додому, — кажу, — а ви куди їдете?
— та додому, — каже, — мені далі, ніж вам.
— нам в один бік, — кажу, — а ви любите ворон?
— ні. але вони живуть за моїм будинком,
на сухому дереві, котре давно потрібно зрізати,
та якось жалко.
— о, здається, ми з вами сусіди, — кажу. |