Все – глина. Я – голий посеред вулиці.
Все марно: бруд березень, безліміт.
Ми гинем. Ми в’яжемося у вузлики.
Я – перший, ти – згодом.. Пташине місто
Геть склякло. Скло виповнилося сутінню,
Нерв терпне, повітря твердне на шкірі транспорту.
Ми – лялька, ніщо не має до нас стосунку.
Нам лячно іти додому, палити, трахатись.
Нам зимно. Так змії глитають полум’я,
Так зорі мруть випроставши кінцівки.
Все никне, знецінюється до спогадів
Стікає в безодню тонкою цівкою.
Як димно: мла, кадмій, відсутній опіум.
Як дивно знов переміщуватися простором.
Все глина. Жодного сенсу чинити опір.
Ми слово, сказане, щоб не мовчати про |
