мати замішує на пампушки.
тече крізь сито мука.
і губи її ворушаться
в такт рукам.
мо, хоче собі розказати,
як радісно жити на світі,
як вдосвіта вийшла із хати,
вдихаючи ще не прогріте
солодке ранкове повітря,
у господа попросила
ще трохи роси на стежках?
а дерев’яне сито
аж сміється в її руках.
«дякую, боже, що терпнуть
пучки, тримаючи обичайку.
це нічого, боже, звичайно –
вже ж прохолодно. серпень.
за те, що під поглядом пильним
ще ходжу, нехай і повільно.
і що ніщо не є постійним,
і що ніщо не є постійним.» |