Гори мотлоха за моєю спиною:
весь час озираюся й борюся з бажанням
їх розгрібати.
Це, власне те, що ще вчора було мною,
що сьогодні я вчуся лишати і забувати.
Я так мало знаю про фото з моїм обличчям.
Чи не менше за тих, хто "увічнився" поряд зі мною.
Ми разом, мабуть , мріяли підійматися вище й вище,
підпирати власною думкою власне небо над головою.
Вже у когось згоріли "старі фотографії" та перспективи,
Хтось, як я, має добрі згадки й бажання не повертатися.
Хтось продовжує фото збирати, з собою, успішним, красивим,
і таких, як і сам, фільмувати, знімати, вітати.
Я так думаю нині: суспільна успішність і мій власний шлях -
це такі ж різні речі, як фото художнє і папарацці.
І якщо в мене є справжня доля - та доля настільки моя,
що навряд чи у неї є час
у своєму мотлоху розбиратися. |
