Одного весняного, по справжньому дощового дня, я зустрів сумну дівчинку,
купив їй гарячий зелений чай, накинув на неї свою улюблену вітровку
і провів до сусіднього гуртожитку театрального університету.
Вона була надзвичайна,
я увесь час розглядав її сині губи і мокре червоне волосся.
Відчував як б’ється у грудях її серце…
Наостанок пропалила мені щоку своїм поцілунком
(і забила гуцульський топірець в тім’ячко).
Як її звати я не питав…
Цілий травень ми топились в обіймах і цілувалися мов божевільні.
Всюди цілувалися…
В ботанічному саду,
На станції метро «Сирець»,
В кафе «Корсар» і в підвалі на вулиці Герцена.
Але потім вона провалила свою сесію
(можливо через наші безкінечно-довгі поцілунки)
і поїхала до Чернівців.
Я сходив з розуму, писав їй есемески, заїбошив сторінку Вконтакті,
а вона все обіцяла, що скоро повернеться.
В очікуванні, кожного ранку робив зарубки на грифі свого старенького дредноута,
говорив з нею годинами, мобілка зрадницьки тухла, і щось залишалося недоказаним;
носив в кишені її синенькі трусики і час від часу їх нюхав,
ностальгував, писав їй романтичні вірші і відправляв на мейл;
вона повідомляла, що їй потрібно доглянути за братом,
ще тижні зо два, як мінімум.
Бо в нього почалися вступні іспити.
Треба визнати – я був дещо знервованим.
Сновидіння дивним чином змішувались з реальністю.
Мій ліпший корєш Мітя сказав, що я захворів.
Він лікував мене засобами і препаратами,
але марно – гемоглобін падав на очах.
Одного разу я не витримав і таки взяв білета до тих її Чернівців.
Коли їхав в поїзді – знову нюхав (в основному її синенькі трусики),
і трохи пив.
Думав: що вона якось розгублено сприйняла мою звістку про те, що я приїжджаю.
А я ж так хотів зробити романтичний сюрприз.
Навіть купив перед від’їздом на Харківському сірого ведмедика.
Зранку вона мене не зустріла,
пробурмотіла сонною, щоб їхав на тролейбусі №3 до готелю Буковина.
Окрилений довгоочікуваною зустріччю, я нарвав чималий букет
якихось маленьких білих квіточок на зупинці під кленами
і перев’язав його єдиною своєю резинкою від «гусарського» презерватива.
Коли ми зустрілися (я собі уявляв це якось зовсім інакше: ніби кохана вискакує на мене
і я кружляю з нею в обіймах радощів, а тоді ми непритомніємо на тротуарі
і по широкому екрані повзуть титри, а за кадром грає Ерік Клептон)
вона сказала, що має до мене розмову.
Які розмови?, подумав я, ну які ще можуть бути розмови?
Її рожеві губи виводили, що нам слід залишитися друзями, бо в неї з’явився Льоша,
що він хороший хлопець, торгує турецьким хутром на Калиновському ринку,
і що врешті решт нам таки прийдеться залишитися друзями.
І щоби без образ і вона згідна на прощальний секс.
Саме так, на прощальний секс.
Пам’ятаю, щось нестерпно-болісне підіймалося вгору по стравоході.
Я тицьнув їй того ведмедика.
Думав – якого біса я приїхав в ці твої йобані Чернівці?
Аби посмикатись на допотопному скрипучому дивані?
Потім я зламав великий палець на нозі об іржавий залізний смітник,
наговорив їй цілу купу і мені до кінця не зрозумілих слів,
зокрема, що вона сука і блять,
і що така хуйня не впирається в жодні ворота,
і що я себе відчуваю якимось мудаком.
- І що тепер?
Вона відвернула очі…
… сказала, що Льоша має їй зробити румунський паспорт
і тоді вони подорожуватимуть по всій Європі .
- а як же хутро на Калиновському?, спитав я
Вона не відповіла і знову відвела очі.
Я відчув, що боженька мене явно кинув.
Моя крихітка застрибнула в задні двері тролейбуса,
Двері зрадницьки заскрипіли, мобілка теж…
Вона навіть не озирнулася в заднє вікно.
Маленькі білі квіти в’яли в мене в рюкзаку…
А я все стояв, стояв і дивився їй, але певно тролейбусові, в слід…
Ну і потому, в тих йобаних і покинутих моїм Богом Чернівцях
я надів собі на голову ті її сині труси, випив 3 пляшки бальзаму 9 сил
і ходив в якомусь пролетарському парку,
так і не розуміючи як мені звідти вибратись.
Як її звати я жодного разу так і не спитав. |
