Ти насправді таки приречений
Бачити те, що спроможний бачити,
Знати те, що здатний пізнати,
Вірити в те, що зможеш винести...
А коли аж занадто близько?
А коли дуже й дуже далеко?
Одне - напливаюча пляма,
Що втрачає і колір, і контур, і грані
Інше - маленька цятка на обрії,
Про яку й сказати «я бачу» неможна,
бо ти просто передчуваєш.
Ну то як тут бути
із вірою і об’єктивністю?
Тримаючи людей на зручній дистанції,
Я, мабуть, таки й змогла б
Споглядати спокійно, але…
Але ми то знову занадто близько,
(Так близько – доводиться просто вірити
Не додивляючись,
тонучи в плямі без контуру й цінника),
Або знов дуже-дуже далеко,
І тоді, сподіваючись зближення,
Я не знаю – я просто вірю
У наближення цятки від обрію.
Тої самої, тільки до мене.
І в те, що вона недаремна,
І що все не обернеться болем від помилки.
Боже, боже, як швидко
Далеке й сподіване
Буде невідворотно близьким,
І як мало насправді часу
Роздивитися і оцінити! |
