тепловозтепловоз.com

выйди за пределы восприятие без границ


В Тамбуре

12:16 Басаргин Сергей: Борщ - он ...
08:29 nlo: тепловоз -...
19:47 Ivan Kulinski: ---Сплюшка...
19:46 Ivan Kulinski: Ту-ту шоле...
04:59 букоffская: ---Басарги...


В Камментах

10:47 sandal к Басаргин Сергей: Зеленых ягод ар...
08:35 nlo к михайлевич: Лица мертвых мо...
12:43 Фэри к Ветер: Я оставлю это з...
10:05 hello in к михайлевич: Лица мертвых мо...
23:35 Сплюшка к Ветер: Я оставлю это з...


Вход
ник:
пароль:
Забыли пароль? Регистрация


Отдельные вагоны

Литконкурсы

Спам Басаргина

Багаж

Предложить в Лучшее

Книга ЖиП

...ДИЗМ

Автобан

Вова, пошел нахуй!
Последнее: 2017-10-27 13:05
От земля

Спецтамбур для объявлений
Последнее: 2016-05-27 09:48
От wdr


Сейчас на сайте зарегистрированные:




Наши кнопки
ТЕПЛОВОZ.COM: Восприятие без границ!

Добавь кнопку Тепловоза на свой сайт!

Укр>Рус переводчик

Лента креативов
3 мая 2012 Ро: НЕвпопад (10) +0.25 (7)    
3 мая 2012 Krajzer: На сновь (31) -0.06 (9)    
1 мая 2012 Clown666: А чо, разврат это круто... (7) +0.21 (9)    
-> 30 апр 2012 олейна: Дід Федір (все) (13) ... (2)    
30 апр 2012 [Имя было скрыто] Afftar-ka: Песок и камни. (11) +0.33 (7)    
25 апр 2012 [Имя было скрыто] nlo: § (28) +0.5 (20)    
24 апр 2012 [Имя было скрыто] БТ: Заутренне (15) +0.77 (13)    


КРЕО2012-04-30 : олейна : Дід Федір (все) версия для печати печать с комментами

Питаннями: як, чому і для чого Ліна довгий час не переймалася – вона просто жила. Не як усі, по-своєму, аж надто по-своєму, до тих пір, поки нарешті не перечепилася об власне життя, як об важкий і неповороткий камінь, і не стала над ним, розгублена й прибита. Як до цього дійшло? Куди йти далі? І… чи треба йти?
Ліну колись виховувала, бо сказати була матір’ю – то занадто голосно, сільська бібліотекарка Валентина. А це значить, що іще нестара вродлива жінка не заважала своїй дивакуватій мовчазній дитині займатися власними справами – читати книжки, валятися в траві, вигадувати лялькові вистави. Щоб і дитина не заважала їй.

Непогано вбрана, не виснажена хатніми клопотами й делікатна, Валентина, прибувши за розподілом, одразу вигідно відрізнилася від місцевих жінок, навіть набагато красивіших за неї. Вона це розуміла, пишалася собою й сприймала як належне увагу сільських чоловіків, які проводжали лагідними поглядами її струнку й фігуристу, модно вбрану постать, покірно чекаючи своєї черги на незвичну «городську» любов. І не зважала на шпильки слабкої статі: хвойда, городська курва, безплідне стерво. Чого зважати на малограмотних квочок, які не знають, як впорядкувати своє життя, своє тіло, свого чоловіка? От вона – знала. Вона одна знала, чого їй коштувало не народжувати стільки років – Ліна з’явилася в неї, коли Валентині було вже 38

А проте, настав час, хай за 50, коли Валентина таки втратила цікавість до чоловіків, а вони, майже одночасно, – до неї. Тож десь у сьомому класі зненацька й у Ліни трапилися зміни. Замість хай і неблизької, але цікавої матері-подруги (у рідкі вечори, проведені разом, вони могли читати, грати в карти, вигадувати бозна-що й сміятися бозна-з-чого, мріяти про рожеві вітрила), несподівано з’явився всюдисутній і непримиренний ворог. Та й ззовні матуся змінилася, стала чужою, відверто неприємною людиною.

Убравшись у хай і випраний, але хронічно задубілий і вчорнілий халат, напнувши на голову благеньку хустку, Валентина немов затялася стати типовою місцевою жінкою. Безуспішно й фанатично поринула у нескінченні сівбу й прополку, завела переляканих курей, істеричну козу Білку, яким віддавала всі дні. А вільні від чоловіків вечори…
Тепер вона просиджувала ці вечори на лавках із тими, ким іще торік відверто гребувала й хто торік відверто заздрив їй, і гребував нею тепер. Тож, щоб заробити у них авторитет, Валька-артистка, так її називали тепер, голосно й емоційно (десь треба було дівати рештки пристрасного темпераменту) скаржилася на життя.

Вона тонко вловлювала замовлення. Неврожай – скаржилася на неврожай і вона. Бідність – о, їй, самотній, про бідність відомо як нікому. Серіали й новини – будь-ласка. Неслухняні діти – їй теж є що розказати про ту неробу Лінку, яка читає книжки, поки матір горбатить.
Може, саме для того, аби було про що розповісти увечері, вона щодня так невмолимо переслідувала дочку. Дотепність і начитаність дозволяли вражати публіку, тримати їх увагу до кінця, переповідаючи все згодом.
Була тільки одна суто жіноча тема, до якої їй було зась. Про чоловіків вона просторікувати не мала права, щоб нові подруги не пригадали їй старі грішки.

Один єдиний раз Ліна побачила колишню маму Валю – опісля свого випускного. П’яна Валентина обняла доньку й заридала:
- Ліночко, доню, царівночко, поступай – і тікай із цього села! Ми – не такі як вони, коровам хвоста не крутитимемо! А прийдеться – і здохнеш тут. Як я зззздохххнешшш… Ще поки молода – ждеш, сподіваєшся чогось… А принци – вони до нас не їздять. Навіть королі, хай і чужі, – у цих краях не водяться. Бидло вони всі, й мужики їхні – бидло. А ти тікай! Тікай! Вчися, і ніколи-ніколи, - раптом зашипіла вона - Чуєш? Ніколи не вертайся! А як вернешся – я краще сама тебе, оцими от руками… Щоб не мучилась так як я, в рота отим сукам немитим не заглядала!
А потім відштовхнула дівчину від себе й промовила тихше:
- Щастя тобі, доню. Щастя….

З приводу щастя – ще невідомо, чи виконала Ліна материн наказ, чи ні. Але те, що Ліниного повернення до села Валентина не побачила – факт незаперечний. Колись інтелігентна й тендітна пані бібліотекарка, перетворившись на брудну балакучу алкоголічку, одного осіннього дня випила зайвого, заснула й не прокинулася - учаділа від давно нечищеної печі у власній занедбаній хаті.
Ліна приїхала на похорон і, відбувши належну обрядовість, назавжди розпрощалася з рідним селом. Продала хату й повернулася до гуртожитку гідрометеорологічного технікуму. Невеликий свій спадок заощадливо сховала напотім – раптом знадобиться, а не буде?

А вперше гроші знадобилися їй дуже скоро. Влітку Ліна справдила ще одну мрію покійної мами – вийшла заміж, та ще й у неочікувано романтичний спосіб. Як і улюблена мамина Асоль, її дивакувата мрійниця-доня зустріла свого моряка дальнього плавання. Правда, технікум так і не закінчила, бо була вже вагітна. І радостей родинного життя після кількох раптових "тет-а-тетів" не відчула.
Її великий і веселий молодий чоловік Слава щойно випустився з мореходки. Тож, відгулявши шумно й радісно медовий місяць, передав Ліну з рук на руки своїм бабі й матері, і уперше вирушив підкоряти моря й великі гроші.
Ліна ж, помахавши з берега хусткою й вдруге після похорону матері поплакавши, потрапила в незвичну для неї розкіш міської квартири й у гарячі обійми одразу двох свекрух – Славиної бабці Тамари Тимофіївни і мами Марти. Звичним лишилося для Ліни хіба тільки те, що її ні на мить не випускали з уваги. Так, як свого часу і її мати, мама Марта й Тамара Тимофіївна пильнували «дівчинку» й одразу хотіли від неї протилежних речей. І щоб не сумувала, бо вагітним не можна, і – щоб тужила за Славчиком, бо де ж він там. І щоб не сиділа в синочки на шиї, сама заробляла копійку, і – щоб не принижувала Славчикову гідність, наче він сам не здатний утримувати сім’ю й опікувалася будинком.

Ліна, якій не в дивину було терпіти, пристосовуватися й мовчати, терпіла, пристосовувалася й мовчала, зацьковано посміхаючись. І, мов на Бога, чекала Славу. І той приїжджав, як завжди весели, впевнений у собі і у житті, яке хтось щедрий і дотепний вигадав спеціально для нього. А потім зникав знову – на рік, на півтора.
За 6 років такого життя в Ліни з’явилися спочатку двоє дітей, потім декілька разів трихомоніаз та хламідіоз, а потім занедбана кіста, молочниця й хронічна втома
Поговорити з ким про своє життя-буття їй не було: діти, вісімдесятирічна Тамара Тимофіївна і серцем та радикулітом та мама Марта з гіпертонією непомітно й швидко перетворили її на прислугу, в якої друзів бути не може в принципі - ніколи. Їй навіть до дітей було зась – перші книжки й перші малюнки, прогулянки й розвиваючі ігри, домашні заняття – усе це взяли на себе дві мудрі бабусі. Ліна хіба годувала, прала та вкладала спати. А від потенційних подруг-морячок, на переконання обох свекрух, могла бути сама тільки шкода, й порядній скромній їхній Ліночці вони не компанія – легковажні транжири та шльондри. Може тому Ліна й відчувала таку нехіть до життя, й усе частіше задумливо задивлялася то на газову плитку, то на каламутну воду набережної… І майже ніколи не дивилася в дзеркало

На щастя, вдалий збіг обставин відвернув чорні думки. Тамара Тимофіївна зненацька захопилася… сироїдінням. Колишній викладач кафедри історії й філософії і з упертою послідовністю тероризував домочадців, примушуючи їсти окремо зелені, окремо кольорові свіжі, термічно необроблені овочі. А оскільки у місті, на її логічно обґрунтоване переконання, справжньої городини й фрукти годі й шукати, чергові заробітки Славчика витратили на придбання дачі. Тим більше, порядні люди вигідну ціну запросили за зручний маленький цегляний будиночок на два поверхи у селі найближчого пригороду. Не скористатися можливістю було б грішно.

Отож, укотре проводивши Славчика, одного раннього літа несподівано для себе Ліна знову стала… Ні, не селючкою, а респектабельною дачницею. Й уперше за останні 10 років вона відчула або щастя, або щось дуже до нього подібне. Немов повернулася у давнє, щасливе іще, дитинство – стільки знайомого й незнайомого водночас!
Вона осміхалася до тутешніх селян як до давніх знайомих, приязно заговорювала, легко знаходила спільну мову, часто розпитувала й перепитувала, палко дякувала й цікавилася усім – від здоров’я до бувальщин, від рецептів до господарства. А головне, вона нарешті вдихнула на повні груди й задихала глибоко й рівно, думала вільно й скільки завгодно – згадувала, мріяла, вела уявні бесіди зі своїми спогадами й з оточуючим світом. Та головне, вона тепер не перебувала під постійним прицілом чотирьох пар очей, а могла бути сам-на сам із думками.

Схилившись із сапкою чи граблями, Ліна з сонячною усмішкою проходила рядок за рядком свій світ, свій город. Її губи ледь помітно ворушилися, промовляючи нікому ще несказані добрі слова до листочків і корінців. А руки ніби самі знали свою справу – робили, робили, робили…
- Ліно, вже час обідати! – гукала її на черговий салат чи фруктово-ягідне асорті Тамара Тимофіївна з хати.
- Я не голодна, дякую. Я пізніше. Рядок дійду, – відповідала та.
- Ти порушуєш режим… Приїде на вихідні Марта - я їй про це скажу. – й у відповідь на Лінину мовчанку додавала спокійніше: - А втім... добре, як знаєш. Але ми з дітьми їмо, відпочиваємо, й ідемо до лісу – етюди й гербарій. Ти з нами?
- Та я … Я тут дещо посадити хочу… - перелякано виправдовувалася Ліна.
- Ну саджай, саджай, Попелюшко ти наша. А ми – по плану. У тебе свій режим, а в нас – свій.

І Ліна лишалася сама. Як найбільше їй і хотілося. А щоб мати поважну причину частіше лишатися самій, вона, як колись і її мати, завела курей. А потім подумала про козу, згадала оту дурнувату Білку й… завела корову.
Дивлячись на це, філософськи підкована баба Тома, що як раз у курках та коровах розбиралася не дуже, а натомість зналася на свіжому молоці й яйцях, вважаючи їх їжею природною, дієтичною й корисною для дітей, благословила ці починання. Тим більше, що й саме Лінине прагнення працювати на благо родини Тамара Тимофіївна не просто схвалювала, а вважала, після народження золотих своїх онучків, справжнім і єдиним, бодай, виправданням існування недоосвіченої, малорозвиненої й м’якодухої онукової дружини. Homo erectus повинен забезпечувати повноцінний розвиток підростаючого покоління у особі двох вельми жвавих і перспективних homo sapiens sapiens – слава Богу, діти не в матусю вдалися.
Тож простір Ліниної діяльності ніхто обмежувати не збирався. Навпаки, чим меншу участь її непросвічена наївність братиме у вихованні дітей, і чим більше вона зробить для їх добробуту - тим краще.
На тому й зупинилися: діти – ветеранам науки й педагогіки, корови – попелюшкам. І якби тоді хто знав, що саме з корови все й почнеться. Або, точніше, завдяки корові усе й закінчиться, можливо, ветерани науки й культури поводилися б інакше.
___________

Корову Лиску Ліні підкинув сам випадок. Сусідка, баба Надя, в якої вони щодня купували молоко, остаточно змучилася з артрозом і астмою. Молода вередлива худобина стала для неї аж надмірним тягарем. Спочатку вона просто зменшила ціну на молоко, аби тільки Ліна приходила й допомагала з коровою. А потім й узагалі запропонувала:
- Дитинко, купіть в мене Лиску. Мені на лікарства буде, вам – своє молочко. Лиска тебе любе, дається й помити й вичесати, будеш справжня хазяєчка. А я, як сильно за коровинкою скучу – прийду до вас. Ти ж мене пустиш?

На тому й стали. Правда, і баба Надя сумувала за Лискою, і Лиска - за бабою Надею. Тож, гнана з ліжка старечим безсонням, баба Надя приходила й на вранішнє доїння, і, передрімавши денну спеку, ще й на вечірнє.
Лиска ж, яка давалася Ліні й мити, й чесати, й їла в неї з рук, й мало не цілуватися лізла, коли Ліна увіходила у хлів, проте не дозволяла новій господині єдиного – а саме, доїти себе. Невідомо, чим уперше обережна й нерішуча Ліна недосвідченими своїми руками дошкулила коровині (мабуть таки зайвою нерішучістю й обережністю – й страх нової доярки передався тварині, яка занервувала), але та тупцяла ногами, билася хвостом, гарцювала, як коняка, перекидаючи цеберка, й голосно мукала, кличучи бабу свою Надю.
Стара приходила й щоразу розчулювалася до сліз, трактуючи Лисчину поведінку як вияв коровиної вірності.
Ліна, не розуміючи, що не так, нервувала ще більше.

Але, у принципі, проблем не було: всі отримували своє – і стара, і корова і Лінині діти й свекрухи. Якби не чергова неприємність – бабу Надю за викликом швидкої забрали в район, до лікарні: слабке серце, пилок амброзії, напад астми – усе укупі обіцяло довге лікування. Й те, що Лиска має підкоритися Ліні, стало очевидним вже увечері того самого дня, коли, важко погойдуючи вим’ям, тварина увійшла до розігрітого хліву, дала себе помити й стала коло стіни, витягуючи шию й чекаючи на кохану бабу Надю.
Та баби не було. Коровина нервово тупцяла. Непокоїлася, але Ліну до вимені не пускала. Сутеніло. Ліна зробила ще кілька спроб і, розстроєна, пішла до хати.
За кілька годин і їх, і сусідів по вулиці розбудив Лисчин рев. Тварина мучилася й страждала. Накинувши халат просто на сорочку, Ліна під невдоволені голоси бабусі та дітей, побігла у хлів. Лиска простягла до неї важку голову із сумними, немов би заплаканими очима, далася погладити, ще раз помити, але щойно Ліна почала доїння, брикнула ногою так, що вибила з під тої стілець.

Мало не до ранку тривали спроби подоїти капризну Лиску. Й кожного разу після двох-трьох рухів рук, корова відскакувала й метляла головою й хвостом. Єдине, чого Ліна досягла –не доводила більше корову до крику, ще й здоїла-таки десь із півтора-два літри. Сусіди й родичі спали решту ночі спокійно, а Ліна на ранок ледве стояла на ногах.
- Ну що там? - спитала в неї похмуро Тамара Тимофіївна, розливаючи по чашках собі й дітям з боєм здобуте молоко.
- Та без баби Наді... кепсько. Не знаю, що й робити… - зітхнула та.
- В тебе завжди все не Слава Богу. Попроси когось, людей розпитай, що в таких випадках робити. Може, її прив’язувати треба. А чи й побити. Щоб покірніше була й відчула хазяйську руку. Чи нам через твої дурниці ще ніч спати не прийдеться?

Ліна червоними очима поглянула на скептичні обличчя найближчих людей у світі й вийшла – гнати корову до череди. Вона знала: пастухи не проти поснідати та пообідати чужим молоком, й усі про це знають. Дивляться крізь пальці. Тож, може, вони б і видоїли її Лиску? Вона сама їх попросить.
Та вже по обіді корову їй пригнали назад на подвір’я. Ще здалеку було чути, як та кричала ревла й билася.
На пасовиську Лиска так нікого до себе не підпустила, а проте перелякала всю скотину. Здоїти хоч краплю не вдалося нікому. А ризикувати життям заради кухля молока – нема дурних. І взагалі: «Таких корів забивати треба, а не нюнькатися. Городські!».
«То покличте людину, хай хтось заб’є» - безсило видихнула Ліна й рушила до хліву слідом за коровою. Втомлено й злісно зиркнула на неї. Спересердя навіть замахнулася мотузкою, та послизнулася об замучений погляд худобини й сама заридала вголос.

Ще такого безпросвітного, безпорадного, дурного відчаю вона не відчувала ніколи. Всяке було – самота, нерозуміння, тяжка робота, але щоби так! Немов усі спроби її життя хоч якось, хоч щось навчитися робити й бути врешті-решт щасливою, потрібною, почути добре слово про свої починання й справи розбилися. І об що - об просту й непохитну коров’ячу упертість:
- Ти… ти не розумієш, Лиско… Ли-исочко.. Ти… Я так устала, так уста-а… Я більше не мо-можу... Ли-иско-о-о…И-и…- Ліна обійняла корову, корова поклала свою голову їй на маківку. По них стрибали глузливі сонячні зайці, пробираючись крізь шпари у дошках. А з-поза дверей безучасно дивилися діти й Тамара Тимофіївна:
- Ба, а що мама робить?
- Нічого певного. Все я к завжди… Знаєте що, а збирайтеся на автобус, поїдемо до міста на день-другий. Підемо до планетарію, до цирку. Хай мама зі своїм господарством розбереться – ми ж не будемо коров’ячі концерти слухати? Ідіть.
А Ліні сказала:
- Зроби уже щось, попелюшко. Сил нема на це дивитися. Я Марті зателефоную – вона нас зустріне. За дітей не хвилюйся. Давай, не розкисай, - але не зрозуміла, чи почула її Ліна, чи ні, й, махнувши рукою, пішла.

Вже вляглася курява за автобусом. Вже діти у міській кав’ярні їли ложечками морозиво. Вже сонце повернуло на захід, а Ліна і корова ще лякали риданнями село. Про корову баби Наді й її химерну вдачу знали всі, але чим тут допомогти – не знав ніхто. Тож ніхто до Ліни не йшов, і вона, десь у глибині душі знаючи це, раптом зненавиділа і сільську ідилію, й власну безруку безпорадність. Так сильно їй іще ніколи не хотілося померти, зникнути зі світу без сліду. Як усе це соромно, як безглуздо…
З дверей раптом впала до хліву велика чорна тінь.
- Хазяйко, так і будеш ревти з коровою? Нада щось робить. І ти мучишся, й скотина. Разві це по-людськи?
Ліна озирнулася й розмазала сльози по розпухлім лиці, але проти сонця нічого до пуття не розгледіла:
- Ви… забити? Вам… передали?
- Забити? Дурна! Пропусти. Як корову звати?
-Л-лиска… А ви хто?
- Федір я. Відходь. – Високий немолодий чоловік, від якого пахло потом і рибою, пройшов у сутінь хліву й заговорив до корови, - Лиско, Лисочко, болять тобі циці, болить нутро, моя хороша корова. А ми тобі поможемо. Ану отак, ану отут стій, давай, дитинко…

Корова шарпнулася. Але кремезний дідуган упевнено й якось обережно притримав її за мотузку, поплескав по боках, по череву, а потім підставив цебро й стільця, всівся, й, усе так само лагідно розмовляючи, став корову доїти.
Лиска шарпнулася ще, хвицьнула його хвостом, але більше для порядку, вже без злоби, й трошки попереступала на місці. Від широкої дідової спини в картатій сорочці, як від обрію на схід сонця, розливалося стільки спокою й тепла, що довірилися і корова, і Ліна.
Уперше за весь день усміхнувшись, жінка всілася на сіно. Вона слухала хрипкувате «отак-о, отак-о», бачила, як цівками ллється до відра й піниться молоко, й розім’якала.
Федір… Здається, вона його бачила. Казали, колись тут був рибрадгосп і Федір… як його по-батькові… займався коропами. Зараз радгоспу нема, тож він рибалить, возить туристів на лиман, рідко буває в селі. Мало з ким спілкується.
Як вчасно він нагодився, навіть і не передати. Й звідки в рибалки така тяма до корів?
- Іди сюди, спробуй сама. Ніхто ж за тебе цього не робитиме.
- Я? Ой, ви знаєте, вона мене…
- Ото переставай розсуждать і йти до скотини.
Дід потяг Ліну й практично всадив собі на коліно, взяв у свої дубові долоні її сухі руки й погладив ними корову – по боках , по череву, пройшовся по вимені.
- Не тремти. Ти сіпаєшся – й корова сахатиметься. Дітей робити ще страшніше, а ніхто не боїться, бо не думає – а що, а як. А це – просто коров’ячі цицьки. Сама зціджувалася, як малих годувала? Ото ж. Должна чувствовать – цицька і є цицька, тільки більша. Це ж не діалектичний матеріалізм, це корова.
- Да? – Ліна почервоніла, усміхнулася, а проте швидко втратила відчуття незручності й навіть незчулася, що вже сама доїть свою Лиску. Дід відпустив її руки й все робилося наче саме – так легко, так просто.

- Лисочка - лисичка, капризна коровичка, - вголос промовила Ліна до корови, закінчивши доїння, встаючи й обтираючи вим’я та руки. – І як то раніше не виходило, а тепер - так добре вийшло? Не скажете? Може, у мене й усе решта в житті отак раз - і вийде, треба тільки взятися? Не знаєте? Може у вас секрет який є?
- Може й так.
Дід, що підвівся теж і стояв, але спиною до дверей і до сонця. Він здавався зараз якимось темно-бурштиновим давнім божеством, яке не мало обличчя – лише грубезну статуру. Здавалося, йому можна було поставити будь-яке запитання й почути нарешті таку важливу відповідь. Тож Ліна подумала: так не хочеться, щоб він ішов. Із ним тепло, спокійно.
- Може, чаю? Чи перекусити? Не йдіть. Ви мене так виручили.
Дід мовчав, а прочитати вираз обличчя на його підсвітленім з потилиці виду було неможливо. Ліна підійшла ближче, примружилася й зазирнула мало не в очі:
– Ну то як? Мої поїхали, я сама сьогодні собі хазяйка. Не бійтеся, проходьте. Га?
- Як скажеш… - дід важко видихнув і, замість виходу, рушив до Ліни. – Золота ти моя, медова, така ти, рибонько, самотня…

Ліна розгубилася, а коли оговталася від неочікуваної атаки, то казати «Ви мене не так зрозуміли» було недоречно і уже не хотілося. Її гойдало точнісінько на таких, як Федір і казав, золото-медових незнайомих хвилях. Світ згори просвічував останнім гарячим сонцем крізь дах і шумно дихав зі споду свіжим зім’ятим сіном. У нім можна було втонути, і зловити на дні щось незвичайне – і її рухи, і його рухи, і оті відчуття, від яких не хочеться думати. Хочеться заплющити очі й пірнати глибше, перетворившись на суцільну чутливу й вологу шкіру, що от-от вислизне з-під чужої, але не вислизає… Ні, ні, не вислизає…

Ліна прокинулася опівночі в хліві сама. Сонно ремигала Лиска, вовтузилися у закутку на жердині кури. «Що то було? Нічого не було… Ні, не було, не могло бути,» - вона хотіла струснути головою, щоб розігнати нав’язливі відчуття, а замість цього солодко як ніколи потяглася: «У-м-м-м… Так, спати, думати буду завтра».
Їй було соромно і добре. І не хотілося нічого, крім нового дня й свіжої голови.
А зранку роботи було стільки, що мізкувати було ніколи. А про вчорашнє нагадати могла хіба Лиска, яка здалася на доїння без бою. І то – дотично, бо розмовляти чи то красномовно зазирати в очі корови не вміють. Тож Ліна була майже спокійна, коли погнала тварину до череди. Й лише на здивований погляд пастуха заговорила вперше за весь день:
- А? Лиска? Все буде нормально. Вчора розібралися.
- Федір поміг? От же ж, на всьому знається, тямущий мужик, хоч в космос запускай Він заходив я бачив.
- Бачили? – Ліна розгубилася.
- Ну да, бачив, заходив – в вас корова ревла, а тоді перестала.
- Вона не буде… він мене… навчив… Я піду, мені… треба. – Ліна почервоніла, нащось зняла і знову зав’язала хустку й мало не побігла додому.

Це ж село, село! Ой Боже ж мій... Хто і що бачив, хто і що скаже? Як же так? А раптом… А що як…
Вона бігла по вулиці, й їй здавалося, що всі на неї якось по-новому дивляться, озираються. Уперше ні до кого не привітавшись, вона вскочила у хвіртку й убігла у хлів, сіла в сіно й обхопила голову руками. Невже тепер як мама? А що мама? Якби було з ким поговорити, спитати. От як тепер?
- Хазяйко, ти де? Від кого ховаєшся?
Ліна визирнула на голос – так і є. Перед хлівом стояв вибритий, у чистій сорочці, причесаний мокрим гребенем дід Федір.
Під нещадними променями полуденного сонця він уже не скидався на божество – старий, зморшкуватий, сивий, хоча іще кремезний чолов’яга. Білі плями на щоках показували, що поголився він чи не вперше за півроку й надавали йому геть хворобливого вигляду. Поріз на щоці й кумедний букет з календули та майорів робили його схожим на передчасно постарілого довготелесого хлопчака. Учорашньої певності не було й сліду.

- Я… прийшов, – глухо вимовив він і так само затупцяв на місці, як вчора – Лиска у хліву.
- Ви…ой, - Ліна взялася за голову. - Все неправильно. Я не хочу… І вчора не хотіла… Так вийшло… Ви не подумайте… ой… За корову спасибі – подоїлася. Сьогодні сама...
Дід зблід іще сильніше, пильно подивився на неї.
- Я вас обра… разила… Я не хотіла… Я так… Я не знаю…
Замість відповіді, той хмикнув, сунув тремтячими руками букет межі дошками у стіні хліву й, промовивши глухо й презирливо: «Городські», пішов.

Ліна схлипнула. Та тут у кишені тренькнув мобільний:
- Доброго дня. Як ти там, розібралася зі своїми коровами? Мені розповіли. Славчик сьогодні приїхав Буквально на день–два. Хоче тебе бачити. Їдь сюди. - м’яко наказала мама Марта.
- Я… – вона мала б зрадіти можливості втекти з села, але відучора оте «Славчик» раптом перестало бути найріднішим у світі. Та й у такому стані, коли нема як сховатися від інспекторського нагляду двох свекрух, їй у місто не хотілося.
- Що таке?
- Я не зможу. Приїздіть сюди ви. Корова доїться, але покинути її нема на кого. Приїздіть, все добре. Я чекатиму.
- Так. Це щось новеньке. Щось ти мнешся, щось темниш. – було чути, як мама Марта закрила долонею слухавку і з кимось радиться. – Добре, увечері ми будемо. Чекай.
- Чекаю.
Ліна відбила дзвінок і раптом голосно засміялася. Просте й геніальне рішення зненацька прийшло їй у голову. І стало не просто легше – з плечей, зі спини, навіть з серця наче щось з гуркотом обірвалося й упало: досить з неї, просто досить. Нікому й нічого – досить.

За вечірнім чаєм, коли діти побігли до телевізора, Ліна ошелешила рідню, сказавши в усміхнене обличчя Славчикові м’яко й безапеляційно:
- Будемо розлучатися, будь-ласка. Добре?
- Стривай, ти це – серйозно?!
- Дітей ми тобі не віддамо. Ти – ніхто, ти розумієш?
Мама Марта й Тамара Тимофіївна вимовили це майже одночасно.
- А хіба вони зараз - мої? Вони - ваші. Я для них і насправді – ніхто, – вона саме зараз вперше це усвідомила й сказала слова, які наче знайшлися самі, із таким болем, що жінки перезирнулися.
- Не дурій. Як ти будеш жити?
- Не знаю. Дасте – викуплю у вас дім. Ні – напрошуся до баби Наді. Вона сама. Близько. Бачитися з малими буду. Ви ж – дозволите?
Тамара Тимофіївна охнула, демонстративно взялася за серце й слабко підвелася. Мама Марта підхопила її під руки й , злісно озираючись, мовчки повела до дивану на веранді.
Зі Славчикового обличчя зіслизнули рештки посмішки:
- В тебе хтось … є?
- Ні. Просто… Пробач.
Ліна поплескала його заспокійливо по руці й заперечно покачала головою. І не збрехала: в неї й насправді нічого й нікого не було. Бо пригода з дідом Федором – просто поворотний пункт, коли стає ясно, що твоє життя – то просто невпорядкований проміжок часу, в якому господарюють мимо твоєї волі усі, окрім тебе самої. І саме тому просто жити так фатально не виходить – перечіпаєшся об себе, як об скидане каміння. Тож… або не жити взагалі, або хоч… спробувати.


Голо-совалка
Правила

+2Шедевр! Одно из лучшего здесь!
+1Понравилось
+0.5Что-то есть
0Никак
-0.5Хуже чем никак
-1Отстой
-2Пиздец, уберите эту хуйню с Тепловоза!
Средняя оценка крео: . . .
Проголосовавших: 2

! Голосование доступно только авторизованным пользователям






Перейти в профайл, отправить ЛС

олейна пишет:

Пора прощаться
Білі ведмеді
питання до них та до нас
Я не знаю...
Пишеться (денникове)
не лучшие стихи не от хорошей жизни
війна і мир
Та правота
2
щось щезне
невыносимая легкость бытия (с)
черепаховое
як мені бути
НАВІД-ЛІТ
не поріжся без мене
повертатися
мурашине щастя
Бачити, знати, вірити
Дід Федір (все)
Спільні хвилини
КОРОЛЕВСКИЙ СУД
 
... и еще 183 (!!!) креативов ...



олейна отстаивает:

усталая песенка
іхтіандрості
Kravdiy, прости или Спецом для продавщицы индульгенций
Минимально-довольнаЯ (песня)
внутренние процессы
прокламация
фтопке
опус №
незалік
Шютка ли сказать
С пляжа Боливуд
лирика-уёгурты
противоречия
журлива ретроманія
крайзерова соната
утренняя готовность №1
Чего я хочу или Что я могу
Взаємодія – процес взаємний
бисерок
(три зірочки)
ВЕСЕЛАЯ ЖЕНСКАЯ ПЕСЕНКА
 
... и еще 1 отстоев ...




КОММЕНТАРИИ


 олейна  1   (248077)     2012-04-30 18:47
хай, я понимаю, что дохрена написано. ну уж как есть.
Ув. тов. Машинист, пожалуйста, можно убрать с теплика предыдущего деда федора 1,2,3?
пожаааалуйста
спасиб

 Намнаплеватьштейн  2   (248103)     2012-05-02 22:11
не дохрена.

 nlo  3   (248105)     2012-05-03 11:33
дохрена...в смысле - плюс многа)

 Та, что на ушко шептала  4   (248109)     2012-05-03 13:13
---олейна 1
Ты все правильно сделала, потому что такую качественную женскую прозу и нужно подавать одним куском, только тогда читатель может ощутить ту накатывающую волну эмоции, которую ты вложила в этот текст. МОЛОДЦА!

 олейна  5   (248110)     2012-05-03 14:12
---Намнаплеватьштейн 2
спсб) понра?
---nlo 3
спсб нлоха, я думала ты опять скажешь - не, не позитивно)
---Та, что на ушко шептала 4
спсб) я оч рада, что тебе понравилось

 nlo  6   (248114)     2012-05-03 14:48
---олейна 5
не, эт не причьом...твои тексты - они всегда жизненно-грустные...и крутые! а то фсьо стехи и стехи))) больше проза твоя нра)))

 олейна  7   (248119)     2012-05-03 21:48
---nlo 6
чая тоже так грит

 Фэри  8   (248153)     2012-05-06 17:53
как жеж это круто!!! спасибо!!!

 олейна  9   (248158)     2012-05-06 21:04
---Фэри 8
и фам спасибо ) я рада, правда

 олейна  10   (248308)     2012-05-16 19:00
для хроники и истории
каменты к Дід Федір ч.1 2011-05-12

Maksim Usachov 1 (233665) 2011-05-12 19:48
Обычно на украинском не читаю, но тут увлекся. Интересно.)

valeria 2 (233674) 2011-05-12 21:16
не погано, але і не клас
якщо комусь буде цікаво, ось від цієї авторки оповідань "про життя простих людей" я просто пруся
http://sensualpoetry.net/04/potsilunok-zmiyi/

олейна 3 (233680) 2011-05-12 22:02
---valeria 2
ващще-т это начало... нну, спс за оценку) и за ссылку

Та, что на ушко шептала 4 (234368) 2011-05-20 15:23
хорошо

 олейна  11   (248309)     2012-05-16 19:01
для хроники и истории
каменты к Дід Федір ч.2 2011-05-14

Та, что на ушко шептала 1 (234371) 2011-05-20 15:28
нашла ,узнаю Алёнку, легко, на одном дыхании читаемую

 олейна  12   (248310)     2012-05-16 19:04
для хроники и истории
каменты к Дід Федір ч.3 2011-05-17

Chinasky 1 (234066) 2011-05-18 09:16
вона осміхалася до тутешніх селян як давнім знайомим - так буде краще, бо дуже вже забагато "ДО" виходить
Chinasky 2 (234067) 2011-05-18 09:24
словосполучення типу "палко дякувала" - я б теж якось замінив, бо неякісною літературою часів урср трохе тхне

олейна 3 (234091) 2011-05-18 13:43
умху, спс

Та, что на ушко шептала 4 (234363) 2011-05-20 15:03
Вааапросик можна? От чего Лина вдруг стала счастлива? От того, что будет дальше, и от чего впоследствии героиня потеряет ,возможно, это счастье, догадаться можно. А вот с первопричиной повествования неясно как - то

Та, что на ушко шептала 5 (234364) 2011-05-20 15:05
Упс, сори, я пошла по верху списка крео. Спускаюсь искать причину счастья

олейна 6 (234390) 2011-05-20 19:52
---Та, что на ушко шептала 4
рада тебю видеть
все вапросы пааатом, я все придумала, но не все написала

Та, что на ушко шептала 7 (234393) 2011-05-20 20:10
---олейна 6
и я радо, только внимательность потеряло, не увидело, что залезло в серединку

олейна 8 (237576) 2011-08-02 13:20
---Та, что на ушко шептала 7
я первый раз в жизни боюсь дописывать рас-кас. Пнимаете, когда знаешь все, что будет, и уже в голове есть каждое слово - вдруг становится жаль всех героев. Типа живут себе пока я не поставила точку - зерня просто какая-то.
Я канеш соберусь и допишу, но так как-то не по себе...
ни у кого такого не было? серьезно?
капец просто

 олейна  13   (248311)     2012-05-16 19:16
Chinasky 1 (234066) 2011-05-18 09:16
вона осміхалася до тутешніх селян як давнім знайомим - так буде краще, бо дуже вже забагато "ДО" виходить

Слав, або: осміхалася тутешніМ селянАМ як давнім знайомим
або до тутешніх селян як до давніх і т.п. по тексту



НУ ЧТО?


Сегодня пятница! В пятницу разрешено писать каменты анонимусам!

имя: Вы не авторизованы
текст:
кнопка: (или CTRL+Enter)
Вход для Машиниста Tепловоза
©2000-2015 ТЕПЛОВОZ.COM