Впустити у себе чоловіка,
як впускаєш у себе вірш...
Можливо не з першого прочитання,
але згодом
деякі рядки чеканиш, як стерва,
як собака, що зірвалася з ланцюга,
деякі шепочеш,
немов просиш пробачення у берези
за сік, обіймаєш інтонацією.
Інші майже цілком ковтаєш,
пручаючись сама собі;
закидаєш назад голову.
Впустити у себе чоловіка,
як впускаєш у себе вірш,
коли його образи стають
променями чужих сонць,
зубами чужих наречених;
коли вони набухають в тобі,
як грозові хмари,
і ти бачиш автора,
як людину-невидимку
в струменях дощу.
І він схиляється до твоєї
закинутої голови,
бере тебе за підборіддя
так, що годі й розібрати,
де ніжність, де сила,
І...
не стається нічого,
що не вмістилося б
в ледь чутне: «Впустила». |
