Світ змінився: згус і став тобою -
сонячною краплею смоли.
Я уже не відчуваю болю,
входячи в прозорий моноліт.
Уповільн... і дихання, і рухи.
Уповільн... годинниковий хід.
Гусне плівка. Я уже не муха,
я - кохання пізнього релікт.
Думала: життя - драбина вгору.
Думала: життя - падіння й злети.
Думала, у щасті і у горі...
А воно - надійне, безскелетне.
Кажуть, що життя - борня і праця,
а воно - повільність, повнота.
Спаяні живицею коханці
можуть світ сприймати тільки так:
солодко, безболісно, повільно,
одночасно в смерті й у безсмерті.
І не скажеш, наче хтось невільний
невіддільний радше, невід'ємний...
Втім, тепер дозволила наука
з древніх смол і каменів звільняти
й оживляти, повертати в муку
тих комах, що звикли не літати. |
