і небо, й море — кольору старого тиньку.
навскісний дощ — удень. а на світанку —
наскрізний. і зоколишні будинки
мерзлякувато загортаються в платани.
й хоча над портом — кольорова темінь,
нарізана прожекторами, як вітражне скло,
і хмар торкнутись можна, мов шпалер на стелі,
за ними — сонце сходить (чи зійшло).
й немає щастя більшого, окрім, лишень
очей дитини, що годує чайок,
ніж гріти руки одне в одного в кишенях
і слухати, як місто прокидається,
і знати: море у обіймах виднокраю
затишне й рідне, мовби сіль в сільничці.
і чайки, квилячи, уже чекають
на крихітні долоньки в рукавичках.
хай світло маяка, заломлене на друзки,
губитиметься між міськими ліхтарями.
хай вітер братиме нитки з твоєї хустки —
він не знайде щілини поміж нами. |