* * *
Я закохана в теплі руки
я занурена в рідний запах
я дивуюсь, коли до мене
осміхається інший хтось
я відточуюсь с кожним рухом
я твоїм укриваюсь лаком
нерозчинна, як зерна кави,
розливаю гіркаву млость
Ти зручний як прим’яте крісло
ти надійний як дах дитинства
ти неначе як раз під мене
та насправді не мій, не мій…
наче й добре, а наче й тісно
ми із різного, друже, тіста
ми із різним, мій пташе, креном
і по-своєму ми самі.
Я піддурююся тобою,
Ти обманюєшся у мене.
Павутинням ночей гарячих
і усміхнених вечорів
закорінюємося в зиму,
два оголені чорні клени.
Вже, задивлені в спільне небо
провели ми своїх птахів.
* * *
Замовкаю. В горлі
Пересохли звуки
Не «співає серце»,
Не «болить душа».
В голові гніздяться
чорні мудрі круки
І годують мною
полохких пташат
Мовчки відчуваю:
буде нове пір’я,
Будуть нові крила,
інші вороги
Це не страшно:
круки обжили подвір’я
Страшно - без лелеки,
ластівки, шпаків.
Ще вдосвіта – злети,
Поночі – вертання.
Отакий диктують
круки ритм новий.
«Крука в добрі руки» -
це моє вітання.
Це моє зізнання,
що іще живий. |
