Тепер
Я знаю, що я лише пара з когорти твоїх сережок.
Що ти полюбляєш намисто із вдало пробитих вух.
У замку Марго забагато вікон, але в мене стежка,
Яку я ховаю у лініях своїх подертих і теплих рук.
Уперто
зранку встаю і шукаю тебе: моя, не моя Королево.
На струнах пожовклих, на пагорбах вище Дніпра.
Ти пишеш: «цілую» – тож я маю бути сталевим,
Щоб ночі і дні мої більше ніколи, ніхто не вкрав…
***
У моїх зіницях гасне ліхтар, прожектор.
Заснув я за стінами замку святої Марго.
На моїм волоссі ночує нікчемний Будда.
По твоїх щоках розтікається сірий дощ…
Не плач: у замку оселяться гарнії Люди.
Ти вибрала вектор, і я уже інший хтось.
Коли я питав – я знав – так воно й буде.
Зате відтепер ні брехні, ані Вас не боюсь. |
