доля деяких картин
достоту відображає долю країни:
автопортрет вудона баклицького,
налякавши мою маму пронизливими очима,
що спостерігають за тобою, коли ти зайнятий своїм життям
у своїй маленькій кімнатці,
за декілька днів по дарунку
переїхав у село, до моєї бабусі, —
там було більше місця,
більше квадратних метрів життєвого простору,
і, за ідеєю, вудон мав би трохи вгомонитися
з цим своїм поглядом
серед старих ікон і фотопортретів численних родичів.
через деякий час бабуся заявила,
що боїться «цьоєї голови» — «вона дивиться!»
згодом баклицький, написаний на дефіцитній двп,
затуляв діру в стелі — вхід на горище.
вкрився куряв’юкою й кіптявою.
у дитинстві я думав, що той бородатий дядько на стелі —
ленін.
дійсно, чиїм ще портретом мали право затулити діру в дев’яності?
та й зараз, власне.
коли підріс, я відчистив і забрав старого назад до києва.
кажуть, що це єдиний його автопортрет.
якби бабуся дізналася, що він коштуватиме дорожче,
ніж її хата,
це було би печально.
а він так і не змінив свого погляду.
і, напевно, не змінить. |
