у холі благодійної організації висів здоровенний годинник,
витворений із неонових трубок, —
просто тобі вивіска бару,
ото була б хороша назва, — подумалось йому, —
щохвилини інша.
він поставив підпис у книзі відвідувань,
і охоронець змахнув рукою, буденно, як чарівник:
ліфт — там.
у ліфті нічим не пахло.
поверх містив декілька велетенських акваріумів,
в яких, мов соми, повільно й флегматично ворушилися клерки,
іноді підпливаючи по нову порцію гранульованого корму до кавового автомату
або без особливого інтересу посмикуючи гачки факсів.
– буль, — сказав він дівчині на рецепції.
– пробачте?
– ні. мені потрібна олександра.
– проходьте, — махнула вона в бік акваріумів.
– заповніть анкету, будь ласка, — олександра подала йому готовий бланк
із корпоративною символікою.
– для чого? у пакеті документів є резюме.
– для звітності.
– за використаний папір?
– ага.
«ваш вік»
двадцять, чорт, — завагався він, — сім.
«сімейний стан»
невдало.
«найважливіші, на вашу думку, місця вашої роботи»
збиральник покинутих візочків у супермаркеті, матрос катера для прогулянок.
«ваші хобі»
збирання кришечок від уманського жигулівського.
«яким ви бачите гармонійне суспільство»
(ох ти ж бля) не бачу.
чорт, — подумав він, — чому вона так на мене витріщається?
невже я щось бурмотів?
він опустив очі, щоб подивитися на її ноги.
стіл був суцільний. можливо, щоб приховувати хвіст.
тоді він подивився у вікно.
на протилежному боці вулиці стояв смітник,
якось недоречно пофарбований у блакитний колір.
у смітнику зацікавлено, ґрунтовно розглядаючи кожний віднайдений непотріб,
копирсався бомж.
він явно не вірив у благодійність. і був правий.
– скажіть, де я вас могла бачити? — запитала олександра.
– у пивничці за рогом?
– мені здається, на виставці у центрі сучасного мистецтва. ви художник?
– ні. хоча в дитинстві любив малювати дятлів. вони в мене добре виходили.
– саме дятлів? чому?
– вони гарні.
– чічкан заробив купу грошей на малюванні мавп.
– знаю. за власні портрети завжди платять найкраще.
він вийшов через скляні двері-вертушку,
вкотре вилаявши їхнього винахідника.
бомж відірвався від свого дивовижного кольору неба смітника:
– братішка, дай рубчик.
він дав бомжу червонець. менших не було.
дістав голуазину, запалив, пошукав поглядом вікно,
через яке щойно дивився на вулицю.
з вікна за ним спостерігала олександра.
можливо, вони з цим посмітюхою в долі, — подумав він.
– ого, да ти щедрий! — якось роздратовано сказав бомж, — дай сігарєтку.
– хуй, загорнутий в газетку.
повз них прогуркотів трамвай. за ним, хекаючи, біг брудний кошлатий пес.
він провів їх очима, ні про що не думаючи, і пішов у інший бік.
сонце, увесь час тримаючись трохи попереду, виблискувало на обох рейках. |
