як собака, що гавкає тобі у спину,
а зупинишся — тікає,
минає моє життя цієї ночі,
тобто: сиджу на ґанку,
п’ю «хрещення у стіксі»
(водка + кола),
намагаюся записати те, про що не варто говорити,
і спостерігаю, як з кожним ковтком
змінюється почерк.
про що мені йдеться?
певно, не про те,
що кількість кілець у стовбурі дерева вказує його вік,
як обручка на безіменному пальці — на майбутнє розлучення.
і не про те, що біль при опіках і обмороженнях однаковий.
не про те, що я уникаю тих, з ким колись був щасливий,
і, коли вони мені сняться,
скидаюсь, мов короп у заростях очерету.
не про те, що той, хто ненавидить когось
за заподіяне зло
(бо є ще й інша, чиста ненависть, — безпідставна, —
найживучіше, а значить, найдосконаліше почуття;
взагалі, люди могли б мати
незле стабільний ринок цінних паперів,
якби надрукували акції своєї ненависті,
ну, але для того люди мали би бути розумними),
так от: той, хто осуджує зло,
здатний на більше зло.
та йдеться мені про інше:
сонце щодня сідає, —
значить, хтось щодня поступається йому місцем. |
