І ось ти проходиш повз вікна, Лоретто.
З листами для наших сусідів, з вітрами у косах рожевих.
З ключами від скриньок поштових, з тунелями в теплих вухах.
І ось ти заходиш у двері, Лоретто.
З відмовою від видавництва, з цукерками в торбі із льону.
З плечима, похилими сумно, тендітна, як зламаний птах.
Я вже дописала роман свій, Лоретто.
Я третій уже дописала. І третій пішов до шухляди.
Я втратила сина від того, кого я люблю дотепер.
А ти така сповнена сенсу, Лоретто.
З відмовою від видавництва, з губами, тремтливими спрагло.
З руками в бабусиних перснях, із тиском в мільйон атмосфер.
І ось ти мені простягаєш, Лоретто,
вердикт, що засвідчує промах, слова, що вбивають поета.
З усмішкою діви Марії, з волоссям, рожевим, як цвіт.
І ось я торкаюся шкіри, Лоретто.
Такої гарячої шкіри твоєї дитячої шиї.
І я вже не бачу причини на те, щоби клясти цей світ… |
