З приводу щастя – ще невідомо, чи виконала Ліна материн наказ, чи ні. Але те, що Ліниного повернення до села Валентина не побачила – факт незаперечний. Колись інтелігентна й тендітна пані бібліотекарка, перетворившись на брудну балакучу алкоголічку, одного осіннього дня випила зайвого, заснула й не прокинулася - учаділа від давно нечищеної печі у власній занедбаній хаті.
Ліна приїхала на похорон і, відбувши належну обрядовість, назавжди розпрощалася з рідним селом. Продала хату й повернулася до гуртожитку гідрометеорологічного технікуму. Невеликий свій спадок заощадливо сховала напотім – раптом знадобиться, а не буде?
А гроші знадобилися їй дуже скоро. Влітку Ліна справдила ще одну мрію покійної мами – вийшла заміж, та ще й у неочікувано романтичний спосіб. Як і улюблена мамина Асоль, її дивакувата мрійниця-доня зустріла свого моряка дальнього плавання. Правда, технікум так і не закінчила, бо була вже вагітна. І радостей родинного життя після кількох раптових "тет-а-тетів" не відчула. Її великий і веселий молодий чоловік Слава щойно випустився з мореходки. Тож, відгулявши шумно й радісно медовий місяць, передав Ліну з рук на руки своїм бабі й матері, і уперше вирушив підкоряти моря й великі гроші.
Ліна ж, помахавши з берега хусткою й вдруге після похорону матері поплакавши, потрапила в незвичну для неї розкіш міської квартири й у гарячі обійми одразу двох свекрух – Тамари Тимофіївни і мами Марти. Звичним лишилося для Ліни хіба тільки те, що її ні на мить не випускали з уваги. Так, як свого часу і її мама. мама Марта й Тамара Тимофіївна одразу хотіли від неї і щоб не сумувала, бо вагітним не можна, і – щоб тужила за Славчиком. І щоб не сиділа в синочки на шиї, сама заробляла копійку, і – щоб не принижувала Славчикову гідність, наче сам він не здатний утримувати сім’ю й опікувалася будинком.
Ліна, якій не в дивину було терпіти, пристосовуватися й мовчати, терпіла, пристосовувалася й мовчала, зацьковано посміхаючись. І, мов Бога, чекала Славу. І той приїжджав, як завжди весели, впевнений у собі і у житті, яке хтось щедрий і дотепний вигадав спеціально для нього. А потім зникав знову – на рік, на півтора. За 6 років такого життя в Ліни з’явилися спочатку двоє дітей, потім декілька разів трихомоніаз та хламідіоз, а потім кіста й хронічна втома.
Поговорити з ким про своє життя-буття їй не було: діти, вісімдесятирічна Тамара Тимофіївна з радикулітом та мама Марта з гіпертонією перетворили її на прислугу, в якої друзів бути не може. А від потенційних подруг-морячок, на переконання обох свекрух, могла бути сама тільки шкода, й порядній скромній їхній Ліночці вони не компанія – легковажні транжири та шльондри. Може тому Ліна й відчувала таку нехіть до життя, що все частіше задумливо задивлялася то на газову плитку, то на каламутну воду набережної… І майже ніколи не дивилася в дзеркало.
На щастя, вдалий збіг обставин відвернув чорні думки. Тамара Тимофіївна зненацька захопилася… сироїдінням. Колишній викладач кафедри історії й філософії і з упертою послідовністю тероризував домочадців, примушуючи їсти окремо зелені, окремо кольорові овочі. А оскільки у місті, на її логічно обґрунтоване переконання, справжніх овочів годі й шукати, чергові заробітки Славчика витратили на придбання дачі. Тим більше, порядні люди вигідну ціну запросили за зручний двоповерховий цегляний будиночок у селі найближчого пригороду.
Отож, укотре проводивши Славчика, одного раннього літа несподівано для себе Ліна знову стала… Ні, не селючкою, а респектабельною дачницею. |