Питаннями : як, чому і для чого Ліна довгий час не переймалася – вона просто жила. Не як усі, по-своєму, аж надто по-своєму, до тих пір, поки нарешті не перечепилася об власне життя, як об важкий і неповороткий камінь, і не стала над ним, розгублена й прибита. Як до цього дійшло? Куди йти далі? І… чи треба йти?
Ліну колись виховувала сільська бібліотекарка Валентина. А це значить, що іще нестара вродлива жінка не заважала своїй дивакуватій мовчазній дитині займатися власними справами – читати книжки, валятися в траві, вигадувати лялькові вистави. Бо й дитина не заважала їй.
Непогано вбрана, не виснажена хатніми клопотами й делікатна, приїжджа Валентина вигідно різнилася від місцевих жінок, навіть красивіших за неї. Вона це розуміла, пишалася собою й сприймала як належне увагу сільських чоловіків, які проводжали лагідними поглядами її струнку й фігуристу постать, покірно чекаючи своєї черги на незвичну «городську» любов. І не зважала на шпильки слабкої статі: хвойда, ялова курва, безплідне стерво. Чого зважати на малограмотних квочок, які не знають, як впорядкувати своє життя, своє тіло, свого чоловіка? А вона – знала. Вона одна знала, чого їй коштувало не народжувати стільки років – Ліна з’явилася, коли Валентині було вже 38.
А проте, настав час, хай і за 50, коли Валентина таки втратила цікавість до чоловіків, а вони, майже одночасно, – до неї. Тож десь у сьомому класі зненацька й у Ліни трапилися зміни. Замість хай і неблизької, але цікавої матері-подруги (у рідкі вечори, проведені разом, вони з мамою могли читати, грати в карти, вигадувати бозна-що й сміятися бозна-з-чого), несподівано з’явився всюдисутній і непримиренний ворог. Та й ззовні матуся змінилася, стала чужою, відверто неприємною людиною.
Убравшись у хай і випраний, але хронічно задубілий і вчорнілий халат, напнувши на голову благеньку хустку, Валентина немов затялася стати типовою місцевою жінкою. Безуспішно й фанатично поринула у нескінченні сівбу й прополку, завела переляканих курей, істеричну козу Білку, яким віддавала дні. А вільні від чоловіків вечори…
Тепер вона просиджувала ці вечори на лавках із тими, ким іще торік відверто гребувала й хто торік відверто заздрив їй, і гребував нею тепер. Тож, щоб заробити у них авторитет, Валька-артистка голосно й емоційно (десь треба було дівати рештки пристрасного темпераменту) скаржилася на життя. Вона тонко вловлювала замовлення. Неврожай – скаржилася на неврожай і вона. Бідність – їй, самотній, про бідність відомо як нікому. Серіали й новини – будь ласка. Неслухняні діти – їй теж є що розказати про ту неробу Лінку, яка читає книжки, поки матір горбатить. Може, саме для того, аби було про що розповісти увечері, вона щодня так невмолимо переслідувала дочку. Дотепність і начитаність дозволяли вражати публіку, тримати їх увагу до кінця, переповідаючи все згодом.
Була тільки одна суто жіноча тема, до якої їй було зась. Про чоловіків вона просторікувати не мала права, щоб нові подруги не пригадали їй старі грішки.
Один єдиний раз Ліна побачила колишню маму Валю – опісля свого випускного. П’яна Валентина обняла доньку й заридала:
- Ліночко, доню, царівночко, поступай – і тікай із цього села! Ми – не такі як вони, коровам хвоста не крутитимемо! А прийдеться – і здохнеш тут. Як я зззздохххнешшш… Ще поки молода – ждеш, сподіваєшся чогось… А принци – вони до нас не їздять. Навіть королі, хай і чужі, – у цих краях не водяться. Бидло вони всі, й мужики їхні – бидло. А ти тікай! Тікай! Вчися, і ніколи-ніколи, - раптом зашипіла вона - Чуєш? Ніколи не вертайся! А як вернешся – я краще сама тебе, оцими от руками… Щоб не мучилась так як я, в рота отим сукам немитим не заглядала!
А потім відштовхнула дівчину від себе й промовила тихше:
- Щастя тобі, доню. Щастя….
(далі будЕ) |
