Коли наші порожні серця
знов під ранок наповняться сенсом,
ти на вушко шепнеш мені: «Йди до кінця,
тільки не озирайся назад, моя сестро».
Але я озирнусь ще не раз.
Бо така вже лиха в мене вдача.
Я боюсь не на жарт, що оманливий час
нам наступить на п’яти, а я й не побачу.
Що порожні вже наші серця,
і ні в чому не знайдено правди.
Що добігла давно я до краю-кінця.
І немає на мені лиця, і повз мене тече прана…
Як же ж тебе не любити,
коли ти мене так не любиш?!
Як же ж не вити з тобою від горя,
якщо я без болю, то вибита з колії.
Коли вирвеш із мене струну,
ключ скрипковий напишеш на спині,
я шепну тобі сумно: «Останню весну
і цю повінь останню зустрінемо нині».
Ну а поки, як можеш, мовчи.
Тільки дихай зі мною, дихай.
Тільки вийми той гак, що в моєму плечі,
щоби знову у домі твоїм стало тихо.
Бо порожні вже наші слова.
Наші руки холодні, як мармур.
Відпусти мене з богом! Допоки жива
не помножу себе на два, не повірю в легку карму…
Як же ж тебе не любити,
коли ти мене так не любиш?!
Як же ж не вити з тобою від горя,
якщо я без болю, то вибита з колії. |
