схоже, що я останнім часом трохи втомився від літер, —
щоденникова поезія, — каже друг, —
тобі потрібно писати щоденникову поезію,
сідати де-небудь на парапетиках біля станцій метро,
трамвайних зупинок
чи старовинних оборонних укріплень
і занотовувати.
просто занотовувати, що бачиш.
що ж, я бачу:
чайки ловлять на льоту шматки білого хліба,
іноді проворонюючи якийсь — він падає у штормові хвилі,
чавиться об каміння,
і ти розчаровано вигукуєш: «що ж ви так?»
я чую:
маяк на большому фонтані
декламує: «ту, туууу, ту»,
азбукою морзе це має означати «R»,
тобто «вас зрозумів», —
або у нього якась своя азбука,
або він таки нас зрозумів.
вірю в останнє.
я відчуваю:
як хитається під ногами земля
після переходу тещиного мосту.
так він висловлює мрії про море.
я знаю,
що це місто не вимагатиме від нас мита,
як і ми не вимагаємо його одне від одного,
що цей ідеальний світ
поважає нас так,
як ми поважаємо одне одного,
що небо над морем наше настільки,
наскільки ти любиш мене, а я тебе,
що у цьому небі птахи повертаються додому —
саме у цьому небі птахи повертаються додому
і навесні й восени,
що після нас тут не залишиться нічого,
окрім нас самих,
і
ще, можливо, хазяйка згадає
двох мовчазних персонажів,
які зупинялись в її квартирі
й навіщось спиздили дешевий китайський штопор. |
