Не бійся, на рахунок три ти прокинешся, й усе буде добре. «Так як було?» Так як було. Тс-с-с…. Слухай: раз, два, три…
Раз
Тиша така…
Обволікує і бентежить,
множить раптові спогади,
Звуки раптові. Стежать
меблі: стоять - заслухались.
Шафа яка холодна!
Грію чолом. Задуха, та
хочеться чаю з льодом.
Міра, мені невидима,
Миру, мудрості, сенсу.
Я її можу вигадати,
але - не хочу серцем.
Хочу, щоб все - як вчора.
Знаю, було не легко. Ет!
«всі ми в житті актори»,
навіть якщо поетки.
Всі ми дітьмИ приходимо
і помираємо - дІтьми.
Що залишається? Коливо,
спогади і молитви.
Два
Ні, немає страшніше тиші,
що вмирає коло людини,
так, немов з пінопласту крише
на миттєвості хтось години –
нашорошені, наче голки,
загустілі брунатним струпом.
Розриваючи шорстку шворку,
вибухаю потужним гуком
тишини…
Всі судини луснуть
і заллються аж білим криком:
«Виявляється, я не мужня
Перед тиші довгастим ликом!!!»….
Виявляється, я - безсила:
я не можу навспак пустити
годинкові безжальні стріли
і життя від них захистити.
Три
Нема зажури – просто минув день.
І речі вклякли на своїх місцях.
У голові – рядки її пісень,
Співати б – сльози в горлі й на очах.
І голос хрипне.
Й пам'ять застига.
Як паморозь, легка, крихка, тендітна.
Я не тремчу. У себе я в руках
Так міцно-міцно, де мені тремтіти?
Було так сніжно, й сонце, й голуби,
І небо синє, і троянд - як крові!..
Спасибі, що зуміла нас любить
І що пішла - в терпінні й у любові. |