вона прийде зранку,
о шостій,
коли важке червоне сонце
щойно почне битися крізь лаврову памолодь на набережній,
наївно визолочуючи, мов церковні куполи
або кубки футбольних чемпіонатів,
верхів’я статечних кипарисів.
вона тихенько пройде через двір,
намагаючись не наступити на кольорові мушлі,
що ними учора гралась малеча,
та й покинула напризволяще —
відбивати місячне світло й збирати скупу серпневу росу.
вона торкнеться грона винограду на живоплоті —
ще зелений.
зніме рушник, що сушиться на поруччях ґанку
і, витираючи мокре волосся,
наспівуватиме щось, зрозуміле лише їй самій
та в’юнким срібним рибинам,
що ховаються у водоростях, як діти у шафах, граючи в хованки.
у її очах відбиватиметься світло,
набагато яскравіше за цей ранок,
це добіла відбілене у величезній морській пральні небо
і це сонце, найсліпучіше з усіх можливих,
щось,
що якраз і є основою світу,
тим, навколо чого все обертається:
луска на дні рибальських баркасів,
горіхи у кедрових шишках,
гас у лампах маяків,
терпка ізабелла під босими ногами
на свято врожаю
і сама вона,
що постукає у вікно
й скаже «прокидайся, ведмедю!
дивись — новий день.
я вже стріла сонце, і сьогодні воно усміхалось».
я схоплюся,
радісний, радісний,
і буду навіщось довго шукати шкарпетки,
перед тим, як відчинити двері
ранкові, солоному вітру й сонячним зайчикам в її золотому волоссі, —
життю, яким я його бачу. |
