Заквітчані поля й вода із викопних криниць,
Червоне сонце, гори і розбещені вітриська.
Може поїдемо з тобою ми туди колись,
Одної осені, як закружляє жовте листя,
І перестане бігти по щоці роса…
В гаю без нас сумує ліжко з моху і трави.
Десь тут на нас чатує звір з залізним нервом.
Що так жадає аби ми позабували світлі сни,
І якнайскорше душі позаштовхували в сервер,
Допоки з них не вилетить краса.
Десь там туманом позіхає сивий ранок,
А в нас чорніє срібло з кожним днем.
Я сплю і бачу, як вінок плетеш з кульбабок.
Нічого, люба, ми з тобою щось утнем.
Однаково нам мерехтіти в небесах… |