* * *
Годі уже непрощі:
Долі рушник – короткий.
Хтось вишиває хвощі,
Хтось павині бородки,
А втім, і з лиця й зі споду
Стане рядок строкатий
Збився з малюнку? Годі!
Час не гай дорікати.
Плутаний-вузлуватий
Спід розгорнувся рясно?
Випороти й попрати
Не поспішай завчасно.
Звершуй свою роботу,
Кожен стібок подальший
Вводь як останній - гордо,
Без порівнянь і фальшу.
* * *
Моя опора хрупкая,
как трость из камыша,
стараясь, ранил руки мне.
Надеждою - душа
изболена, истравлена,
избавлена от сна.
Она, как птах подраненный,
тревогою полна.
Молчи без дрожи, глупая,
не думай, не скули:
ведь ссадина под струпьями
не так уж и болит?
И ты ему - тяжелая,
Не ноша – тяжкий крест.
Надломлен и расколот - а,
Не сгинул, не исчез.
Плотней срастаясь ранами
Себя приноровив,
В единое и странное
Сливаемся в крови.
Стерпелись – и не выронил,
прошились – не ушла.
Как изморозь бескрылая,
По нам любовь прошла. |
