нивки
ставки із водяними пацюками. нумізмати, що неділями влаштовують тут свої дзвінкі сходини, обсідаючи, мов зграя голубів, паркові лавки й газони. двадцять шостий тролейбус, який за двадцять п’ять хвилин довезе вас на виноградар, де я колись жив. зараз він добре ходить. достоту смішним здається цей суто міський український сленг: добре ходити, погано ходити. у часи, коли я їздив двадцять шостим, ходив він хріново. чи пам’ятаєш ти ті шкодівські овальні тролейбуси із дверима «гармошкою», що гули, немов підбиті німецькі винищувачі і відповідно смерділи смаленим, варто було водієві задуматися і трішки сильніше придавити педаль ходу? чи пам’ятаєш, скільки людей могло набитися у такий ґазенваґен? дев’яності — я ніколи не втомлюся повторювати — героїчні часи, люди дев’яностих були мужніми, відважними й гордими. фіг би вони скиглили через якихось там самогубць, що стрибають на колії метро: мовляв, ай-я-яй, йому не вистачало уваги. та й самогубці дев’яностих, мені здається, значною своєю частиною добре подумали б, перш ніж створювати перешкоди рухові людей додому. додому можна було їхати годинами. днями. я неодноразово ходив на свій виноградар пішки, особливо навесні, коли кияни нелегально, без всяких віз щодня плавали на шкодівських тролейбусах венеціанськими каналами, втім, з питомо соціалістичними табличками на будинках.
героїзм був невід’ємною частиною міського побутування. наприклад, одного разу я став свідком справжнього лицарства з боку, нажаль, невідомого водія двадцять шостого. десь вже між вулицями естонською і салютною у вицвіло-червоному ґазенваґені почало випадати лобове скло. повільно й трагічно, наче зомліла від страшної звістки акторка німого кіно, воно намагалося брякнутися на дорогу й потрапити під колеса. водій зупиняв машину, виходив надвір і вставляв його на місце. за декілька хвилин процедура повторювалася. зрештою, втративши надію, він вийняв його, вже зовсім побите, воно трималося купи лише завдяки захисній плівці, і запхав у кабіну, згорнувши, наче рекламну газетину: а раптом знадобиться? так далі й поїхали. пасажири, особливо жінки, навперебій вихваляли дядька, — який сознатільний, понімає, шо людям їхати нада. надворі був місяць лютий і мороз під двадцять.
не дивно, що у дитинстві я мріяв стати водієм тролейбусу. у них я проводив таки величеньку частину часу. найкращою забавкою було примудритися залізти всередину через передні двері «для інвалідів та осіб похилого віку» й цілу дорогу дивитися, як водій перемикає свої таємничі тумблери.
декілька років тому я потрапив на метро нивки у справах. мав їхати тим-таки двадцять шостим. на зупинці, окрім мене, — о, благословенні двотисячні, — була лише дівчинка років дванадцяти. вона мала шкіряну куртку довжиною трохи нижче того, що коли-небудь мало стати грудьми і двокольорове волосся. неоново-блакитного і неоново-салатового кольорів. пробор, а точніше, розріз — від вуха до вуха.
– єсть сігарєта, брат? — запитала вона, вочевидь, у мене.
в принципі, я завжди даю цигарки малим. але тут мене вимкнуло. я запитав, скільки їй років.
– іді нахуй! — стомлено, цілком індиферентно відказала вона.
цікаво, ким вона мріяла стати? і ким, зрештою, стане?
берестейська
міст, милі моєму серцю трамваї і забігайлівки, або, між нами, хлопцями, «точки». пам’ятаю, у двох із них ми з другом андрієм так навідмічалися з приводу здачі до друку моїх «ненаповнювачів», що наступного дня встановити кількість випитого спромоглися лише за досить сумнівною мірною системою — кількістю переходів через міст, що розділяв два генделика.
за десять хвилин ходи від берестейської — вулиця шутова. полковника. на ній, за номером 13-Б, друкарня, яка видрукувала ті ж-таки «ненаповнювачі». з шутовим взагалі пов’язано багато містичних історій. на нього не хочуть їхати таксівки. книжки, очікувані через місяць-другий, видаються блискавично за тиждень, і навпаки. втім, друкувати там уміють, за що їм велика дяка. мова не про це.
уперше я потрапив на шутова минулого року. — видавництво? — запитала бабулька на прохідній колишнього невідомо чого. — ага — сказав я. — ідіть туди! — показавши у віконці прохідної краєчок засушеної долоні, направила мене вона. я пішов туди. там були палети з книжками. по дві-три палети одна на одній. тони книжок. сотні кубометрів книжок. лишивши між палетами проходи, цілком придатні для кота, персонал друкарні, певно, жахнувся і поспішливо щез із цього приміщення. що ж, принаймні, справи у них ідуть непогано — подумав я і протиснувся між першими-ліпшими двома вежами друкованої продукції. за ними у перспективу зникали їхні сусіди. я почав навмання тикатись у різні сторони. я кіт, що полює мишу. вона щойно була біля мого носа і кудись заховалася. соковита запашна мишка. зараз я принесу її моїм хазяям. принесу друкарям цю кляту нерозумну сволоту, що псує на складі безцінні джерела знань. здається, у мене немає клаустрофобії — подумалося згодом. ситуацію рятував запах. кращим від пахощів свіжих книжок є лише запах моєї коханої, але вам його все рівно не пізнати, так що понюхайте коли-небудь хоча би мою нову збірку. зрештою, за черговою палетою намалювалися двері, а на них напис «видавництво» із загадковою стрілкою, що вказувала вгору. за дверима були сходи. порожні. я віддихався і закурив. сходами спустилася дівчина. або зійшла. що там роблять янголи, коли з’являються з неба? певно, сходять. — вам куди? — запитала янгол. — туди — наслідував я вказівним напрямок стрілки на дверях.
шулявська
приблизно так: ти йдеш у справах, минаєш якесь таке упосліджене місце, типу там, до прикладу, шулявський ринок, і мимохіть спостережене тобою життєве дійство змушує буквально вдавитися не пережованими відчуттями.
приблизно так: зупиняєшся біля входу в метро й раптово розумієш: ще трохи, і тобі кранти: алкоголізм, самотність, шизофренія, всі ці штуки здаються достоту абстрактними і навіть позитивними, — нічого, — думаєш ти, — нічого, то всьо лише риси особистості, — доки вони не беруть тебе за горло, як-от зараз, у цьому натовпі, що преться, штовхаючи тебе, їбаната, який стоїть серед переходу, затуляє вхід, вихід, стоїть тут, курва, ловить кайф, розвелось наркоманів.
ти стоїш і не можеш нічого собі надумати, ну, всі ці розклади: бажання випити, зустрітися з кимось, вчинити якусь нісенітницю. тебе, курва, просто загрібає: жодної країни громадянин, жодного міста житель, жодної жінки коханець, ще й не пишеться, курва, останнім часом…
не кажучи вже про те, що, на крайняк, знайдеться яка-небудь попсова родова болячка, — скоро щось обов’язково тебе прикінчить.
задумка метро шулявки конгеніальна моїм уявленням про громадські будівлі. на другому поверсі, усього за декілька кроків від виходу із підземки — кафе, де, сидячи з пивом, можна споглядати проспект перемоги і величне одоробло заводу «більшовик», таким чином долучаючись до прекрасного. надивившись на завод і проспект, себто вичерпавши фізичні можливості сповнення прекрасним і жигулівським, ти спускаєшся у підземелля й за всіма законами повчального радянського планування пекла та інших громадських місць бачиш майоликове панно, присвячене темі праці.
зараз кафе на другому поверсі шулявки немає. зате є шаурма на першому. більшовик потроху розвалюється і його могутні стіни використовують для розміщення велетенської реклами. востаннє я бачив там бігбордище з якимись затягнутими в зелений латекс підарасами, що за слоганом «поспішають на бій із цінами». цікавим, мабуть, був би епос про цю битву.
так от, ти стоїш і не можеш нічого надумати. ти щойно розійшовся із дівчиною, придибав сюди просто із її затишної кімнатки у гуртязі на вулиці янгеля й тепер стоїш, мов ленін, що забув, якою саме рукою і в який бік потрібно вказувати єдиний вірний напрямок.
чому так сталося? куди поділися ваші нічні прогулянки сусіднім парком, висиджування до рання на його лавках і споглядання загадкових темних корпусів політехнічного? ти згадуєш недобудовану багатоповерхівку, на дах якої ви позатого тижня збиралися видертися, згадуєш напис на паркані, що її оточував: «єсть чо?» — питався невідомий. і вам здавалося, що є. усе — є. ти викидаєш щойно припалену цигарку і заходиш у шаурму.
згодом, добряче згодом, ти спускаєшся у метро, дивишся на здоровенного мозаїчного мудилу, що збирається однією лівою прикінчити нещасну зорю, і відчуваєш, як у твоєму шлунку жигулівське перетворюється на гладенькі холодні згустки бурштину. |
