обережно, двері відчиняються
привіт. я стільки усього хочу тобі сказати, що, напевно, не вистачить ні життя, ні пам’яті на комп’ютері, щоби вмістити такий файл. та й мені, як і тобі, набагато цікавіше зайнятися чимось іншим, ніж розмови про життя. наприклад, життям. тож я навмисно зіб’юся на коротеньку передмову.
поїхали. ти сідаєш у метро. «обережно, двері зачиняються» — повідомляють з-під стелі. двері зачиняються і дві-три хвилини можна споглядати лише напис «не притулятися», за яким нерівними темними смугами минають всілякі підземні комунікації. дивись лише на нього. білі літери, темні смуги. білі літери. темні смуги. не притулятися. а потім притулись лобом до білих літер. відчуваєш? холод скла? ні, стоп. відчуй вібрацію потягу. він тремтить. він теж прислухається до тебе. чуєш? «обережно, двері відчиняються».
це не допис про кровоносну систему міста, як одразу заявив би який-небудь постмодерніст. також це не допис про метро, незважаючи на назви оповідок-станцій. це не оповідки про мене. не автобіографічні в тому сенсі, що події, які я буду тут описувати, мало важать як віхи моєї власної історії. це спроба скоротати час на доїзд від однієї події життя до іншої. значна частина городян проводить у метро щодня мінімум по годині. більшість нудьгують. я зазвичай читаю або слухаю музику. іноді — пригадую події, що відбувалися зі мною, а тепер ховаються за назвами — святошин, нивки, берестейська… незла втіха. подібно до задумування над написами, що ними рясніє це підземне царство, цей зоопарк із пасажирами в якості тваринок і вагонами-клітками.
коли щось іде не так, я читаю написи навпаки. коли все іде не так, я читаю написи навпаки. коли все іде так, як має бути, я читаю написи навпаки. іноді вдається написати власні написи. вкрай рідко. я взагалі досить мало пишу, можу тижнями не торкатися клавіатури, це непогані тижні мого життя, до речі. а потім пробую зібрати власні написи і написи, прочитані мною навпаки, докупи.
найголовніше у моїй писанині — знання, що двері відчиняться, обов’язково відчиняться рано чи пізно.
або — що вони відчинені завжди.
це вже як тобі завгодно.
академмістечко
станція собак. чому? я живу у передмісті, поблизу варшавської траси, й іноді, запізнюючись на усі електрички і маршрутки, ловлю на академці попутну машину. час дії — по дванадцятій ночі, о такій порі у переходах кінцевої лишаються лише охоронці, випадкові таксисти, що забігають сюди до кавових автоматів по чашечку дешевого таксистського безсоння і — за жовтою лінією зони метрополітену, намальованою на брудній гранітовій підлозі — бездомні пси. вони сплять просто на сходах, власне, практично на кожній сходинці, на дбайливо постелених охоронцями картонних коробках. їх багато. сіренькі, чорняві, руді й чепрачні. обгорнулися хвостами. поклали голови на лапи й без особливого інтересу проводжають тебе поглядом. інколи хочеться лежати поруч з ними. це якщо багато випити або коли раптово дуже сумно. втім, ці стани у мене часто збігаються.
пам’ятаю, як одного разу о пів на першу на академмістечку мені конче потрібно було випити пива. про сум ти, мабуть, вже зрозумів. мені було до біса сумно. тоскно, тужливо, стрьомно, непевно, неспокійно. хріново, коротше. і от уяви собі. ти, сумний та невеселий, шукаєш своє пиво. малееньку таку пляшечку. скажімо, стелли. я давно помітив, що стелла добре йде після півночі. щодо марок пива у мене є ціла система. якщо тобі цікаво: бердичівське, наприклад, гарно пити після робочого дня, якщо у тебе є робочий день і у тому дні десь недалечко є кіоск із малопопулярним бердичівським. справжня хмелева гіркота з тонким квітковим присмаком. втома й радість. жигулівським і зібертом гарно навантажуватися з самісінького початку суботнього ранку. вони рідкі і прозорі, як вранішнє повітря і похмільні думки у твоїй голові. авторське першої приватної броварні — після обіду. пообіднє філософствування. а стелла — це уночі. солодкавість темряви. тільки коли не дуже холодно. в дубак теорія не працює: до пива додається горілка, що унеможливлює дослідження смаково-чуттєвих паралелей.
але щось я захопився. трактат про алкоголь, сподіваюся, ще встигну написати трохи згодом, а зараз повернімося до метро. значить, ніч, метро академмістечко, ти, сумний та невеселий і омріяна стелла. якої тут уночі у ті бідацькі часи годі було дошукуватися. кіоски зачинялися об одинадцятій, магазинів ще не було. а тут ще твоя дівчина. вона вважає, що тобі вже досить. жінки майже завжди уважають, що тобі досить. може, це одна з форм ревнощів. у всякому разі, вона ходить за тобою від одного зачиненого кіоску до іншого і намагається втовкти у твою хмільну засмучену голову, що ти — зовсім не сумний та невеселий поет, а довбаний алкаганище, і у голові твоїй — не скорбота світова, а порожнеча й дурощі. — чорт забирай тебе і твоє пиво! — аргументує вона цю вочевидь нежиттєздатну концепцію. й раптом підбігає до автобусної зупинки, видобуває з-під лавки недопиту кимось пляшку соборного і тикає нею тобі у мармизу. — пий, алканавт, чорти б тебе смолою напували! — ах ти ж сука! — відповідаєш ти. і спускаєшся повз собак до кавових автоматів, оточених охоронцями і таксистами. і п’єш каву. і тобі хочеться здохнути. а собакам — ні.
житомирська
за десять хвилин швидкої ходи від метро житомирська колись жила людина, завдяки якій я полюбив літературу і алкоголь. власне, не алкоголь як такий, а естетику пиття. звуть її ольгою едуардівною, вона красива і розумна, в сенсі, вона найкрасивіша із жінок за сорок, яких я бачив і найрозумніша із жінок з докторською ступінню, з якими розмовляв. до речі, слово «ступінню» ворд підкреслює і пропонує «отупінню».
я почав писати років у п’ятнадцять. вірші, назвімо це віршами, добре. не казати ж тобі, що це були не вірші, а йобаний стидіще. але писати мені вочевидь сподобалося. у мене навіть були три постійних читачі. в принципі, цілком достатньо для письменника. цими героїчними людьми були моя мама, друг дитинства вадім і доктор ольга едуардівна. мама, певно, як усі батьки, мала на мою писанину якісь далекоглядні плани. вадім був категоричний. — графоманське гівно! — казав він зазвичай. я не ображався. я був свідомий його критичної некомпетентності. моїм критиком була ольга едуардівна. постійний критик у п’ятнадцять років, уяви собі. — у тебе оригінальні рими, — здалеку починала вона, — це дуже незвично для твого віку. але, можливо, потрібно розширити коло тем… мені вже зле від твоїх описів дівчат і любовних страждань. прочитай оце й оте во. і осьо це прочитай.
розмови частіше за все проходили під час розпиття напівсухого. я одночасно вчився писати й пити. разом на той вік це означало: мислити.
святошин
приміські електропотяги, бабці, що торгують картоплею, молоком, салом та іншими украй необхідними у підземному переході речами, завжди доважуючи покупки старечою журбою у очах. валютні кидайли біля обмінного пункту зі здоровенною табличкою «не міняйте гроші на руках!», прибазарні бари із хрипкими музичними автоматами і яскравогубими цьорами, авіа- і тракторний заводи з усім їхнім населенням. на святошині ніколи не буває безлюдно. навіть глупої ночі тут можна знайти будь-що, потрібне для життя або смерті і того, з ким це будь-що можна спожити.
про святошин можна писати багато. неосвячене сакральне місце київського культурного життя, святошин — зупинка на декілька цигарок перед моєю мандрівкою у ірпінський будинок творчості письменників, що змінила моє життя, подібно до пастернаківського. місцина, гуляючи якою, здається: он той бомжик, що солодко задрімав під вербою, можливо — перевтілений хлєбніков, й сниться йому марія качинська, а не машка-касирша із сільпо. от зараз він прокинеться й подумає щось на кшталт: «в семье цветов и вы не лишни!»
святошин — плотик із існуваннями і небуттями на спині, нашвидкуруч збитий із ящиків, викинутих базарувальниками. щоразу я відчуваю це аж настільки, що стає трохи моторошно лишати тут ще декілька десятків своїх слідів.
я не розповім тобі про всі рази, коли, стоячи на платформі святошина, мені хотілося вголос кричати від щастя або від болю. не розповім про те, як одна дівчина, що їхала звідси до вокзальної, усенькі п’ять станцій не відривала погляду від моїх очей. ось усе, що тобі знадобиться, аби зрозуміти, що це за місце: одного разу місцевий менестрель зміняв гітару на саксофон. він грав, відвернувшись від перехожих слухачів до стіни, обкладеної брудно-пісочними кахлями. я слухав його до пізньої ночі і (тільки між нами, щоб нікому-нікому), заховавши очі під темними окулярами, плакав.
наступного дня менестрель знову буденно бринькав дешевими нейлоновими струнами. |
