ти стільки разів живий і стільки разів чоловік,
скільки задумувався про
безнадійне безумство свого існування,
або навіжено ненавидів світ, або шалено кохав людину,
одну з людей;
головне — не поєднувати все це одночасно,
бо тоді це пиздець, а не життя,
це вже смерть,
смерть, і ти — не чоловік, а хоробрий мудак,
що боягузливо видряпується з її лабет.
так я думав, стоячи на краєчку хвилелому
і хлещучи з дволітрової пластикової баклажки
«портвейн адміральський».
мною хитало і трусило одночасно,
дуже дивне відчуття, сказати б,
як землетрус на кораблі,
я добавляв і добавляв, розмірковуючи,
скільки часу вмирають потопельники
і чи заплющують вони очі,
чи, навпаки, з цікавістю розглядають підводний світ,
як у арт-хаузовому кіно.
у такі моменти завжди згадуєш про бога,
і я — не виключення,
щоправда, господь уявлявся мені не сивобородим осяйним старцем,
а середнього віку неголеним і погано причесаним
похмільним інтелігентом,
подібним до вєнічки єрофєєва.
«що ж ти маєш?» — меланхолійно й трішки глузливо
запитав у мене господь,
сидячи за грубим столом зі старанно зішкрябаними
ножем для розділки м’яса сороміцькими написами.
«дивися, господи, ось: “портвейн адміральський”
по вісімнадцять сімдесят п’ять за літр» —
відповідав я, ніяковіючи.
«то він жаданий для тебе чи ні?» —
пом’якшав господь, наче щось пригадуючи.
«жаданий, господи!»
«то пий, і йди к бі… тьху, не мороч мені голову!
і не стовбич, сядь нарешті на цей упосліджений пірс,
доки тебе, п’яного дурня, не здуло на… на божу милість!»
«дякую, господи» — прошепотів я.
«за тобою боржок» — посміхнувся він.
«не забарюся» — пообіцяв я
і зробив великий, досконалий ковток життєдайного пійла. |
