Ритм'н'блюз "Моя зима"
Хто торкається руками до дощу?
Хто не з вами? Хто не з нами?
Я мовчу
Хто купається в рясному туманІ?
Хто не каже ані слова і мені?
Ти?
Ні?
Світ – не сцена, він не тло і він живий.
Притуляється мені до голови
Переливами зливає сум і шал,
Щедро радість одділяє, жар і жаль.
Хто ти світе? Хто у світі? Хто в мені?
Недолугі ці питання і дурні.
Але я, коли підступить самота,
Зодягаю радо посміхом вуста
Й відчуваю: світ вирує і бринить
Кожна крапля переповнює й п’янить
І невідповідь на всі мої слова
Теж змістовна, і прекрасна, і жива.
Пошерхла, мов обличчя пращура,
похмура, вистигла земля,
коханням втомлена й нещастями,
озиму душу віддала.
Коліна гнулися тополями,
хитали вербами вітри,
і квіти клали голо й зболено
на цвинтар вічної землі.
Так сіро плакалось світанками,
так люто билася зима,
так струнко караулом парковим
йшла пам'ять біла і німа.
І ні душі, і ні пташиночки,
Ні порошиночки навстріч.
Лиш сум стояв – немов за гинучим,
ще й сон такий був сніговий,
що аж завмерлось. Люди знічені,
Не знати думи нам земні:
«Яке це щастя – відпочити і
Прокинутися навесні!»
Не віпускай! Так тобі промовляє людина.
Не відпускай - ти читаєш в очах і тримаєш.
Та чи тобі ці слова? Бо в останні хвилини
Бог його знає, до кого вона промовляє?
Ти одійди. Дай напитись простОру й спокОю
Не метушись, не нагнічуй, не тисни як туга.
Все що повинне, повік залишиться живою
Силою, спогадом, духом коханого й друга.
Болем своїм не затьмарюй хвилини прощання.
Сльози? Нехай. Тільки горя не треба й поготів.
Смерть – це те саме життя. Як землі обертання
З півночі в південь, із заходів – знову до сходів.
Тссс, не відпустить... То хай не бентежить незнання
тих безупинних і непроминущих відльотів. |
