життя відчинених дверей
проходячи вулицею, сідаючи у метро,
набираючи код на домофоні, відмикаючи замок,
вилазячи із таксівки, спускаючись сходинками залізничного вагону,
натискаючи кнопку в ліфті, питаючи «хто там» —
знаєш: двері, що відчиняються тобі, належать тобі.
відчиняючи їх, ти належиш їм,
саме це і називають любов’ю, щастям, життям.
і що б там за ними не було: чисте травневе небо,
вогкий парадняк,
гарячий кримський пісок,
дешевий лінолеум,
ніч, день, минуле, майбутнє,
плач, сміх, радість, божевілля, кохання, ненависть, сум, смуток —
ти відчиняєш двері,
і вони
вже інакші,
й те, що за ними
і перед ними
також інакше.
мабуть, ти помічаєш, що кожні двері зітхають і поводяться по-своєму.
ось із під’їзду виходить хлопець,
несучи у руках гіацинтову квітку, схожу на серце,
і двері легенько підштовхують його,
мовляв, швидше, не спізнись на побачення;
ось зі старого будинку із вже чималими деревцями на даху
вирушає по бакалію дідусик,
і двері за ним зачиняються повільно і обережно;
ось із дев’ятиповерхівки вибігає струнка дівчина у блакитному пальтечку,
радісна, вона просто-таки вистрибує тротуаром,
і двері позаду неї виспівують по-пташиному.
знай: всі мої двері завжди відчинено для тебе.
лист
привіт. сьогодні розгодинилося,
десь о третій навіть з’явилося сонце,
і кожна голочка на соснах радісно виструнчилася,
і троянди під вікном заусміхалися,
і я подумав: а що, коли зараз вийти з дому
й піти до тебе
пішки?
скільки часу б це зайняло?
чомусь уявилося, як ми зустрічаємось посередині,
між двома пунктами,
позначеними лише літерами,
бо назви в таких речах важать найменше —
головне, що ми вийшли із пункту а в пункт b і навпаки,
головне — дія,
головне — що ми обов’язково зустрінемося.
хочеться, як у бітова, почати книгу,
яку потрібно буде писати все життя.
книгу, яку не можна редагувати,
з якої не викинеш жодної сторінки
і жодної не додаси,
яку ніхто й ніколи повністю не зрозуміє,
окрім тебе і мене.
приходила страховий агент,
намагалася застрахувати моє життя.
що вона знає про нього?
що в житті варто застрахувати?
я запитав, чи страхують вони квіти.
здається, вона не зрозуміла.
сойкою скрикнула остання електричка.
люди, що їдуть у ній,
з кожною миттю ближче до твого міста, ніж я.
це несправедливо.
як цей день минає для тебе? |
